Читати книгу - "Будні феодала - 2, Олег Говда"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Прикольно. Ні, я в курсі, що в спальню до панночок, іноді, залазять через вікна. Особливо, поки тим ще не видали паспорт, а тато чи дядько дотримуються найсуворіших правил. Але щоб через вікна лазили до вибач... еее... веселих дівчат — дурниця якась. Чоловік, хоч і невисокий, але видно, що не школяр. Дозвіл від батьків не вимагається. Гаманець — найімовірніше, теж непорожній. Рольові ігри тут такі, чи що?
Хоча... Ось що означає вільне холостяцьке життя. Про найпростіше я й не подумав. У цього недомірка, напевно, неймовірно ревнива та сварлива дружина. Причому, можу сперечатися, неодмінно — величезне, ширше за саму себе, бабище. Здатне прибити дрібного ловеласа однією долонею, як муху. А що розлючена дружина зробить з коханкою, навіть уявити страшно. Маркіз де Сад судомно ковтає валеріанку з пивного келиха. А за таких розкладів, не те що у вікно — у димар полізеш... як закортить.
Я навіть похвалив себе за проникливість. На жаль... поквапився.
У кімнаті, куди тайком проник шляхтич, щось загуркотіло. Заверещала жінка, ніби змію чи мишу побачила. Ще раз щось упало... вже не так голосно. А потім, з тріском і дзвоном скла, з вікна, вперед спиною вилетів той самий шляхтич. Тільки вже без шапки і в спідньому.
Спритний, зараза. Мене б так викинули, напевно, гепнувся б, як лантух. А цей, мов кіт, вивернувся в повітрі, приземлився на руки, перекинувся через голову і схопився на ноги.
— Томашу! Пістоль! — заволав несподівано сильним, командирським голосом.
Слуга відразу підскочив, простягаючи зброю.
— Бити шляхтича по морді, як простолюдина?! — продовжував кричати гучним басом його пан. — Не дозволю!
Він у кілька стрибків опинився перед вікном, але оскільки головою ледве діставав підвіконня, то просто підняв руку і, не цілячись, вистрілив у вікно. У кімнаті знову заверещала жінка, а секундою пізніше, віконний проріз заступили широкі плечі та вусата голова, стрижена «під горщик».
— Тобі ще мало, щеня?! — загарчав здоровило. — Ану, геть, до матусі під спідницю! Поки кропивою по задниці не відхльостав.
Чоловік підсліпувато мружився. Мабуть, лірична напівтемрява будуара зіграла з ним злий жарт, і він через ріст вирішив, ніби має справу зі школярем. А, може, як більшість не виблискуючих розумом, здоровил, вирішив, що розмір кулаків і ширина плечей дають йому право гнобити все інше чоловіче поголів'я.
— Пся крев! Бидло! Як смієш так розмовляти з родовитим шляхтичом? — заволав коротун. — Я — Якуб Михайлівський! Ротмістр кварцяної дружини князя Радзивіла! Не дозволю кожному хаму так із собою поводитися! Томашу! Шаблю!
— А не пішов би ти, вацьпан в... — вусатий усміхнувся, озирнувся через плече і, трохи знизивши голос, докладно пояснив куди саме. Згадуючи при цьому якусь Ядзю. Після чого повернувся спиною до вікна, ступив у кімнату і зник з очей. Усередині знову пролунав гучний вереск, але одразу й обірвався, ніби дівчині заткнули рота.
— Томашу! — тупнув Михайлівський.
Слуга хутко підскочив, присів, зграбастав господаря за ноги і одним рухом поставив на підвіконня. Далі той уже діяв сам. І секунди не минуло з моменту, як він застрибнув усередину, коли звідти почулося ревіння болю та люті. Немов ведмедеві зачепили хворий зуб.
Цього разу пан ротмістр вилетів з вікна набагато швидше і, вочевидь, у несвідомому стані, бо ніяких перекидів не робив, а гепнув на землю, мов лялька, прооравши траву носом.
— Пане Якубе! — кинувся до нього слуга. — Ви живі?!
— Томашу... — просипів той ледве чутно. — Клич жовнірів... Спалимо цей вертеп до чортової матері.
— Зараз...
Слуга, мабуть, був привчений підкорятися беззаперечно, тому побіг виконувати наказ, навіть не поцікавившись вдруге самопочуттям господаря. А той, спробувавши встати, звалився без сил ниць у траву.
Люблю завзятих. Точніше, поважаю...
Підійшов, допоміг підвестися і посадив ротмістра під яблуню. Самостійно триматися на ногах він не міг. Потім відчепив від пояса баклагу з лікувальним напоєм пасічника і дав бідоласі сьорбнути кілька разів. Подіяло. Обличчя набуло нормального кольору, а в очах з'явилася свідомість.
— Дякую, вашмость. За допомогу... Я твій боржник. А Якуб Михайлівський борги повертає швидко.
— Я вже зрозумів це...
— Пан бачив? — знову розпалився шляхтич. — Ну нічого! Я їм зараз влаштую!
— Чи розумно спалювати весь будинок? — спитав я, ніби ненароком. Мовляв, це не моя річ, просто цікавлюся. — Винен один, а постраждають усі. Дівчат не шкода?
— О! — вигукнув ще голосніше. — Блудниця! Зрадниця! Я обожнював її! А вона... вона... Моє янголятко, моя Ядзя... З цим кнуром, з цим биком... Нехай горять у пеклі разом!
— Може, вона й не винна? Я добре чув, як вона відбивалася, але... сила завжди солому мне.
— Так! Це можливо... — коротун схопив мене за руку, дивлячись з надією. — Цей бугай і справді неймовірно сильний. Якщо навіть я не зміг з ним упоратися, то кудись бідній дівчинці. О Боже! Я тут сиджу, а тим часом цей сатир терзає тіло мого пташеняти!
З кімнати справді долинали цілком недвозначне порипування ліжка та стогін. Які, до того ж, ставали дедалі голоснішими і хтивішими.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Будні феодала - 2, Олег Говда», після закриття браузера.