Читати книгу - "Мій недолугий бос, Ксенія Стрілець"

– Мені нема чого приховувати, – відпускає мою руку.

– А що мені їм тепер казати, коли вони запросять нас обох на вечерю?

– Вам не догодиш Аделіна Романівна. Ви хотіли познайомити батьків з хлопцем, то ви це зробили. Не дякуйте, – каже спокійно та рушає далі по холу, залишаючи мене позаду.

– Вам потрібно було лише посміхнутись, – кажу вже йому у спину, бо він вже на півдорозі до боксів реєстрації. 

Черги немає, тому процедуру реєстрації проходимо швидко і тримаємо курс до митного контролю.

Денис Вікторович зібраний, наче військовий, по черзі знімає з себе годинник, ремінь та телефон і кладе їх до пластикового боксу. Поки його речі по стрічці, проїжджають через сканер, сам чоловік проходить крізь металодетектор.

Поки він з іншого боку барикад, повертає речі на свої законні місця, я лише розпочинаю процес перевірки, але знімаю лише годинник, бо прикраси в таку шалену спеку я не ношу.

Впевнено крокую крізь прилад, спостерігаючи за босом, і навіть не чую бридкий писк, поки переді мною не з'являється співробітник митниці. 

– Пані, – зупиняє мене вусатий чолов'яга, з достатньо таки помітним животом під формовою сорочкою, що змушує мене знову відступити на крок назад і прилад знову починає пищати. – Відійдіть, будь ласка, в бік, – вказує мені напрямок.

Кидаю переляканий погляд на Коваленко, але на його обличчі знову цей вираз “Ну що знову?”.

Я літала десятки разів і НІКОЛИ! не потрапляла в таку ситуацію, то чому ж саме зараз я маю зганьбитись на очах боса. 

Митник запитує, чи все я з себе зняла і так само пробігає по мені поглядом. На мені сукня-комбінезон, а саме у вигляді шортів з'єднаних з топом, оголені ноги й такі самі руки, навіть якби я хотіла щось заховати, то просто не було б куди.

– Може взуття? – киває на мої сандалі. Хоча вони і виконані з м’яких резинок, та можливо там є супінатор. І поки я над цим думаю, чоловік каже: Знімайте.

Знімаю взуття і босими ногами по брудній підлозі, знову крокую крізь прилад, і знову він пищить. Що ж таке коїться? Поки мене не відвели в інше місце для додаткового огляду, або не викликали жінку, щоб вона мене обшукала, починаю мацати сама себе. Під пильним поглядом боса, в першу чергу, хапаюсь за груди, але в моєму бюстгальтері навіть отих металевих смужок немає, він пошитий з ніжного мережива.

На цьому мої ідеї закінчуються, поки рука не торкається живота. Пірсинг. Як я могла про нього забути? Проколоти пупок, було моєю дитячою мрією, бо коли я займалася танцями, мама забороняла мені це робити. Але після повернення додому, я все ж таки вирішила проколоти себе голкою, хоча це вже і не було актуально, як десять років тому. За останній рік я нікуди не літала, а тому навіть і не подумала, що маленька прикраса, що пронизує мою шкіру, може принести мені бодай якісь проблеми. Але, як виявилось, може.

– Я забула про пірсинг в пупку, – кажу митнику, поки він не поклав мене обличчям на підлогу, як якусь терористку.

Чоловік стомлено посміхається, і махає рукою, маючи на увазі чи то “показуй”, чи то “знімай”. 

Звертаю його увагу, що це сукня-шорти й вона цільна, а отже я не можу показати, що саме під нею приховується. Чоловік пропонує мені піти в іншу кімнату, але коли я бачу, як бос дивиться на годинник, а потім закочує очі догори, вирішую йти Ва-банк і тихо проговорюючи собі під ніс “я на пляжі, я на пляжі” спускаю верх сукні.

– Одним рухом, ви зупинили роботу аеропорту, – каже жартома, коли ми вже заходимо до салону літака і займаємо свої місця. 

– Не хотіла вас затримувати.

– Ще б трохи, і ви б не мене затримали, а всі рейси.

– Чого вони там не бачили? На пляжі всі так ходять, це ж як купальник. 

– Я бачив багато купальників, і скажу вам чесно – це не він, – оце зараз він так натякає на прозоре мереживо, чи на мої соски, що трохи вийшли з під контролю від хвилювання?

– Могли б відвернутись, – кажу ображено, хоча мені нема чого соромитись.

– Тоді б я все пропустив, і ніколи б собі цього не пробачив, – підморгує мені, а я дивуюсь, куди подівся чемний Коваленко, і що це за мачо-мен з блиском в очах. Поверніть зануду!

Поки інші пасажири ще займають місця, я дивлюсь в ілюмінатор, спостерігаючи за метушнею робітників, аби не дивитись на боса по сусідству. Навіть паспортний контроль ми проходили в цілковитій тиші, він мовчав, і я мовчала. А зараз щось розговорився. Відійшов від шоку?

– Хотів у вас запитати, – привертає мою увагу. – Ваш тато, Роман Федорович, він часом не власник “Соло Логістікс”?

– Так, власник, – підтверджую, а він лише киває головою.

Якщо він його впізнав, то чому одразу не сказав цього батькові? Хоча і той словом не обмовився. Наче це якийсь мовчазний кодекс бізнесменів, не зізнаватись в знайомстві при сторонніх. – Я теж про Вас чула, коли працювала в компанії з паперами, але коли ми зустрілись я не знала, що Ви і є той самий Коваленко, поки не почула про унітази.

– Навіщо тоді вам стільки меблів, якщо ви працюєте в компанії батька?

– Я не працюю на нього. Я відкриваю свою студію танцю, і меблі я туди замовляла.

– Це лише бізнес чи ви танцюєте?

– Танцюю.

– Зрозуміло, – все що він відповідає, хоча я бачу як шестерні крутяться в його голові, але більше він питань не задає.

Що йому там зрозуміло? Він нічого толком не спитав, а сама нав'язуватись, щоб розповісти, я не буду. Він знову стає серйозним Коваленко, але я вже передумала і більше його не хочу. Поверніть веселого. 

Коли він знову стає біг-босом мені стає ніяково, за ситуацію з батьками та ліфчиком. Хоча він і сам час від часу вилазить зі своєї шкорлупи, все ж таки ми не настільки добре з ним знайомі, щоб я могла дозволити собі таку поведінку, тому вирішую перепросити. В останнє. 

– Ще раз перепрошую, що втягнула вас, в цю виставу з батьками.

Хоч він і занадто увійшов у роль мого хлопця, але це все одно краще, ніж кожного разу доводити матері, що мені подобаються чоловічі… жезли.