Читати книгу - "Смертниці"

Ключ.

— Звідки ти…

— Цс-с-с.

Вона бере ковдру зі своєї розкладачки, тягне мене до дверей, повз дівчат. Зупиняється, озирається на них, щоб переконатися, що всі сплять, тоді вставляє ключа в замок. Двері відчиняються, вона тягне мене далі, у коридор.

Я ошелешена. Забуваю, що задихаюся, бо ж ми вирвалися з в’язниці, ми вільні. Розвертаюся до сходів, щоб утекти, та Олена різко шарпає мене.

— Не туди, — каже вона. — Назовні не можна. Ключа від вхідних дверей немає. Їх тільки Мама може відчинити.

— Куди тоді?

— Я покажу.

Вона тягне мене далі. Я майже нічого не бачу. Повністю довіряюсь їй, дозволяю завести себе у двері. У вікно світить місяць, Олена блідим привидом рухається по спальні, бере стільця, тихо ставить посеред кімнати.

— Що ти робиш?

Вона не відповідає, стає на стілець, тягнеться до стелі. З рипінням падає люк у неї над головою, розгортається драбина.

— Куди вона веде? — питаю я.

— Ти ж хотіла свіжого повітря, так? То ходімо, подихаємо, — відповідає Олена й видирається нагору.

Я лізу слідом за нею крізь люк на горище. Місяць світить в єдине вікно, видно тіні коробок і старих меблів. Повітря тут застояне, зовсім не свіже. Олена відчиняє вікно, вилізає в нього. Раптом я усвідомлюю: на цьому вікні немає ґрат. І висунувши в нього голову, розумію чому. Земля надто далеко внизу. Звідси не втекти; стрибок — однаково що самогубство.

— Ну? — каже Олена. — Ти не полізеш?

Повертаю голову й бачу, що вона сидить на даху з сигаретою. Знову дивлюся на землю, вона так далеко, і руки стають липкі від однієї думки про те, щоб вилізти на карниз.

— Не лякайся ти так, — каже вона. — Це не страшно. Найгірше, що може статися, — впадеш і шию зламаєш.

Кінчик сигарети світиться, я відчуваю запах диму, який вона безтурботно видихає. Олена зовсім не нервується. У цю мить мені хочеться теж бути такою. Хочеться бути безстрашною.

Вилізаю у вікно, помаленьку просуваюся карнизом і, полегшено видихаючи, вмощуюся поруч із нею на даху. Вона розгортає ковдру, накидає нам обом на плечі, і ми пригортаємось одна до одної під теплою вовняною мантією.

— Це мій секрет, — каже Олена. — Я тільки тобі його до­віряю.

— Чому мені?

— Катя мене за коробку цукерок видасть. Та й Надя надто дурна, щоб тримати язика за зубами. А ти інша. — Вона дивиться на мене, погляд замислений. Майже ніжний. — Може, ти й полохлива. Але не дурепа й не зрадниця.

Я відчуваю, як від її схвалення в обличчя б’є жаром, і це втіха, краща за наркотик. Краща за кохання. Несподівано й легковажно думаю: «Олено, я для тебе на все готова». Підсовуюся ближче до неї, прагну її тепла. Чоловічі тіла приносили мені лише покарання, а Оленине пропонує спокій, і м’які вигини, і волосся, що шовком ковзає мені по обличчю. Я дивлюся на вогник її сигарети, на те, як елегантно вона струшує попіл.

— Затягнешся? — питає вона, пропонуючи сигарету мені.

— Я не курю.

— Ха. Тобі це, однак, ні до чого, — каже вона і знову затягується. — Мені теж користі ніякої, але не пропадати ж їм.

— Де ти їх взяла?

— На яхті. Цілу пачку поцупила, і ніхто не помітив.

— Ти їх украла?

Олена сміється.

— Я багато чого краду. Як думаєш, звідки в мене ключ? Мама думає, що загубила його, от корова. — Вона знову затягується, її обличчя коротко освітлюється оранжевим. — Я і в Москві так робила. Вправна була. Якщо говориш англійською, тебе пустять до будь-якого готелю, де можна зняти кількох чоловіків. Обчистити кілька кишень.

Вона видихає хмарку диму.

— Тому мені не можна повертатися додому. Мене там знають.

— І не хочеться?

Вона стенає плечима, струшує попіл.

— Там нічого для мене немає. Тому я й поїхала.

Я дивлюся на небо. Зірки схожі на розлючені шпильки світла.

— Тут теж немає. Я не знала, що так вийде.

— Думаєш про втечу, так, Міло?

— А ти ні?

— І до чого тобі повертатися? Думаєш, родина тебе прийме, якщо дізнається, чим ти тут займалася?

— У мене є тільки бабуся.

— І що б ти робила в Кривичах, якби твої мрії здійснилися? Стала б заможною, вийшла б за хорошого чоловіка?

— У мене немає мрій, — шепочу я.

— Краще вже так, — гірко сміється Олена. — Тоді й розчарувань нема.

— Але що завгодно й де завгодно краще, ніж це.

— Думаєш? — Вона дивиться на мене. — Я знала одну дівчину, яка втекла. Ми були на вечірці, такій, як сьогодні. У будинку містера Дезмонда. Вона вилізла з вікна й подалася геть. І це була перша з її проблем.

— Чому?

— Що ти там їстимеш? Де житимеш? Якщо не маєш документів, то й не виживеш, не продаючи себе, а це можна робити й тут. Та дівчина зрештою пішла в поліцію, і знаєш, що сталося? Її депортували до Білорусі. — Олена видихає дим і знову дивиться на мене. — Ніколи не довіряй поліції. Вони не друзі.

— Але ж вона втекла. Повернулася додому.

— Знаєш, що станеться, якщо втечеш і повернешся додому? Тебе там знайдуть. І твою родину теж. А тоді краще було б раніше вмерти. — Олена гасить сигарету. — Можливо, тут і пекло. Але принаймні шкіру живцем не знімають, як із неї там.

Мене трусить, і не від холоду. Я знову згадую Аню. Я завжди думаю про бідолашну Аню, яка намагалася втекти. Не знаю, чи її тіло досі лежить у пустелі. Чи вже зогнила її плоть.

— Тоді виходу немає, — шепочу я. — Зовсім немає.

— Звісно є. Підіграєш їм. Трахаєш кількох чоловіків щодня, даєш їм те, чого вони хочуть. За кілька місяців чи за рік Мама отримає наступну партію дівчат, і ти станеш уживаним товаром. Тоді тебе відпустять. Тоді станеш вільна. Але якщо спробуєш утекти, з тебе зроблять приклад.

Вона дивиться на мене. Я здригаюся, коли вона несподівано торкається мого обличчя, кладе долоню мені на щоку. Шкірою відчуваю, які гарячі сліди лишають її пальці.

— Живи, Міло, — каже вона. — Це не назавжди.

14

Будинок вражав навіть за високими стандартами Бікон-Гілл — найбільший на вулиці визначних резиденцій багатьох поколінь бостонських брамінів. Гебріел був там уперше й за інших обставин міг би затриматися на мощеній бруківкою стежці, щоб помилуватися різними віконними перемичками, кованими прикрасами, химерним молотком на вхідних дверях. Однак сьогодні його не обходила архітектура, тож він поспішив піднятися сходами й подзвонити у двері.

Відчинила молода жінка в окулярах із черепаховою оправою та холодним оцінливим поглядом. «Остання хранителька воріт», — подумав він. Саме цю асистентку він бачив уперше, але вона цілком пасувала до образу типової дівчини зі штату Конвея: розумна,