Читати книгу - "Меллорі"

— То ти кажеш, що востаннє бачила його кілька тижнів тому? Скільки саме тижнів?

— Шість — можливо, сім, точно не пригадаю.

Коррідон пробігся пальцями по своєму волоссю. Він відчував, що таке розпитування нікуди його не приведе, й від того дратувався.

— Чи він колись згадував імена своїх друзів?

— О, ні, він ніколи не говорив про себе.

Коррідон недовірливо поглянув на Риту. Небагато ж він здобув за свої десять фунтів. Він навіть не був певен, чи вона сказала йому правду. Дім на острові поблизу Данбара. Не надто ймовірна історія. І жодної іншої інформації, вартої уваги. Невже він змарнував цілий вечір і десять фунтів тільки для того, аби почути, що колись у Меллорі був дім на острові?

— Чи можеш ти розповісти мені щось іще? Він мав якихось родичів?

— У нього була сестра.

— Оце вже ліпше. Дім на острові, тітка у Вендовері, а відтепер додалася ще й сестра.

— Звідки ти це знаєш?

Якусь частку секунди вона вагалася, а тоді невимушено сказала:

— Якось вона телефонувала, питала про нього.

Коррідон відчував, що Рита бреше.

— Себто ти хочеш сказати, що вона телефонувала сюди? Це вельми незвично, тобі так не здається? Брати зазвичай не розповідають сестрам про своїх коханок.

— То ось хто я, по-твоєму, така? — глузливо запитала вона.

— Хто ти — анітрохи не важить, — різко відказав Коррідон, — ми говоримо про сестру Меллорі. Коли вона тобі телефонувала?

— О, це було давно. Невдовзі після того, як я познайомилася з Меллорі.

Коррідон задумався на мить, а тоді запитав:

— А вона, бува, не залишила номер свого телефону?

— Чому ж, залишила. Я геть про це забула.

— І який то номер?

Рита хутко збагнула, що має нагоду поторгуватися.

— Чи не міг би ти вділити мені трохи більше, ніж десять фунтів? — підлесливо запитала вона. — Ти уявити собі не можеш, у якій я скруті...

— То який номер телефону? — повторив Коррідон.

Її обличчя похмуро застигло.

— Я не пам'ятаю.

— Ну, гаразд, якщо ні, то ні, — сказав Коррідон, знизуючи плечима. — Ці п'ять фунтів я залишу собі. — Він підвівся на ноги. — З мене вже цього задосить. Я йду.

— Ти такий само жорстокий, як і решта, — розлючено вигукнула Рита. — Заплати вісім фунтів, і я тобі скажу.

— П'ять. Або так, або не отримаєш нічого.

Вона витріщилася на Коррідона, намагаючись вирішити, чи блефує той, чи ні. А вже коли він поклав п'ятифунтову банкноту назад до гаманця, хутко вимовила:

— Гаразд. Зачекай тут. Я записала його десь у адресній книзі. Зараз принесу.

Минула хвилина, відколи Рита вийшла з кімнати — цілком достатньо для того, щоби дістатися сходів, коли це раптом до Коррідона долинув її дикий, несамовитий крик, що розлігся тихим домом. То був страхітливий звук, від якого кров холонула в жилах. Почувши його, Коррідон зірвався на ноги й кинувся до дверей, та до того, як він устиг їх відчинити, весь дім задвигтів від страшного гуркоту, що долинув із передпокою. Якусь мить Коррідон простояв нерухомо, міцно стискаючи рукою клямку, із серцем, яке шалено калатало в грудях. А тоді рвучко смикнув за клямку і розчахнув двері.

Вона лежала біля сходів, її голова схилилася на плече під неприродним кутом; одна довга оголена нога була вивихнута й стриміла догори, немов осудливий перст, що вказував на темний сходовий прогін.

Розділ шостий

1

Коли Коррідон зупинився перед дверима своєї квартири, незграбно намацуючи в кишені ключа, з-за стіни дощу та темряви виступила якась постать і, нечутно ступаючи на м'яких Гумових підошвах, рушила в його бік. Коррідон рвучко обернувся та вже наполовину дістав свого пістолета, коли це голос озвався:

— Усе гаразд. Це я, Ренлі.

— Що це в біса за ігри; чому це ви отак підкрадаєтеся? — оскаженіло допитувався Коррідон, вражено усвідомивши, яким нервовим він зробився через нещодавні події.

— Я вже кілька годин на вас чекав, — сказав Ренлі. В його голосі бриніла напружена нотка тривоги. — Я мушу з вами поговорити.

— Ну, гаразд, — уривчасто відповів Коррідон. — Тоді ліпше зайдіть досередини. — Він одчинив вхідні двері та попровадив гостя крутими сходами нагору, до вітальні. Скинувши свого тренчкота, Коррідон запитав:

— У чому річ?

У різкому електричному світлі обличчя Ренлі здавалося білим і змарнілим. Вода скрапувала з його макінтоша[36] на килим.

— Вони вбили Крю, — хрипко мовив він.

Коррідон байдуже поглянув на нього. Відколи вбили Крю, трапилося стільки подій, що його смерть видавалася віддаленою та несуттєвою.

— То й що? Чи ви про це щойно дізналися?

— То ви знали? — Ренлі притулив долоню до обличчя. — Про це ж іще не писали у газетах, чи не так?

— Скиньте-но того плаща, уже й так достобіса води з нього натекло, — нетерпляче сказав Коррідон. Поки Ренлі розстібав ґудзики свого макінтоша, Коррідон провадив далі: — Ні, у газетах про вбивство Крю поки не писали. Жанна приходила до мене вчора ввечері, щоби про це розповісти. Такий вже має задум — якщо я не знайду Меллорі, вона надішле пістолет і розписку до поліції. На пістолеті лишилися відбитки моїх пальців, а розписка правитиме за мотив. Невже вона не втаємничила вас у свої плани?

Ренлі видавався приголомшеним. Він зняв свого макінтоша і кинув його на підлогу.

— Це — вбивство, — мовив Ренлі здушеним голосом.

Коррідон пильно на нього подивився.

— Звісно, це вбивство. Та що з вами таке? Ви ж планували вбити Меллорі. Це теж убивство. То в чому відмінність?

Ренлі важко опустився у фотель, немовби його перестали тримати ноги.

— Вбити його отак... Це неймовірно. Вона — божевільна. Вони обоє такі. Яким же несосвітенним дурнем я був, коли зв'язався з ними.

— Чому це ви раптом стали таким бридливим? — спантеличено запитав Коррідон. — Коли ми бачилися востаннє, ви були достатньо заповзятливим, аби вбити Меллорі.

— Я ніколи не думав, що вони його колись знайдуть, — мовив Ренлі тихим, нерішучим голосом. — Я ніколи не сприймав той їхній план серйозно. Присягаюся,