Читати книгу - "Заміж у покарання, Марія Акулова"

– Алло… – Звучу жахливо. Сипло та безбарвно. Не хочу викликати у людей жалість, але, судячи з паузи, Лейла трохи розгубилася.

– Алло, Струмочок…

По перших же словах подруги стає зрозуміло, що вона не злиться. Накриває ще більшою хвилею жалості до себе, ніж коли приходила мама. Тримаюся кілька секунд, а потім схлипую. Падаю обличчям у розкриту долоню та реву подрузі у слухавку. Вона заспокоює, а я тільки сильніше реву.

– Ну все, Айлін... Ну все... Все добре буде, Струмочок.

Я чомусь взагалі не вірю, але намагаюся заспокоїтися. Між рваними схлипами питаю:

– Про мене всі говорять, так? Над нами сміються?

Під «нами» я маю на увазі не нас із Митьком, а сім'ю Джемілєвих. Проведені під замком дні привели мене до того, що здається, ніби за нашим парканом розмови тільки про те, як я опустила в очах громади всю сім'ю.

І пауза Лейли переконує мене у своїй правоті.

Подруга важко зітхає, я знову схлипую.

– Це минеться, Айлін. Я сказала Фірузі, щоб не сміла мені на очі траплятися. У житті з нею більше не привітаюся. Це вона про вас спочатку своїй матері розтріпалася, а та вже іншим понесла.

Мружуся, зганяючи на кінчики вій сльози. Фіруза – це цілком мила, як раніше здавалося, дівчинка з наших. Навчається на першому курсі. Ми з нею перетиналися кілька разів, я допомагала, чим могла. Скинула їй усі свої готові контрольні. А вона…

– Не минеться, Лейло… Не минеться… Тато ходить, як хмара. З мамою свариться. Зі мною не розмовляє. Вони Митька не прийме.

Подруга знову мовчить. А мені тоскно від думки, що їй треба підбирати зі мною слова.

– А ти справді кохаєш цього хлопця?

Першим із губ рветься необачне «так!». Але щось гальмує. Дивлюсь в одну точку перед собою. На набридлі рожеві стіни дитячої кімнати, яку я, здається, давно переросла і навіть не помітила.

Якщо чесно я не знаю. Я не впевнена. Я також дуже боюся. Але ж це ще гірше – поховати свою репутацію заради хлопця, якого навіть не кохаєш.

Моєї відповіді Лейла не чекає.

– Подумай, чи є заради чого тобі йти проти сім'ї, Струмочок. Якщо ви кохаєте одне одного – я тебе у всьому підтримаю, обіцяю. Але якщо ти просто помилилася… Скажи про це татові. Вони вибачать. Допоможуть. Усі швидко забудуть, Айлін. Ти головне більше дурниць не роби.

***

Я витрачаю весь день на роздуми про слова подруги. Мене накриває апатія і втома від безперервної нервової напруги. Я хочу миру у домі.

У мені зріє каяття. Я сподіваюся на батькове прощення.

Кілька разів перечитую наше листування з Митьком. Іноді посміхаюся, бо це все здається дуже милим. Іноді відчуваю біль, тому що всупереч усьому він мені дорогий. Згадую його погляд того дня після іспиту, вірю в щирість. Але чи не передумає він, знаючи, що тепер за нас справді доведеться боротися?

Я не можу, поклавши руку на серце, сказати, що заради наших почуттів готова на все. Ні. Далеко не так.

Після весілля Лейли у моїй душі щось померло. Я більше не довіряю йому беззастережно. Зараз думаю, що, мабуть, тільки дурепа могла в розмові з батьком заявити, що він – хороший, а вона – ні про що не шкодує. Це ж неправда. Насправді я заплуталася. Мені потрібна допомога, порада, а не покарання.

Чую, як роз'їжджаються ворота, кроки по бруківці, голоси в передпокої, відчуваю напругу, що повернулася в будинок разом з татом.

Він приїхав не сам, але з ким – не розберу. Спочатку вечеряють. Я чую розмови, сміх, але це все трохи напускне. Потім – дзвін посуду. Це мама прибирає.

Тато з кимось переходить до кабінету, а мама приносить мені тацю, я вдаю, що сплю. Вона залишає, накидає на мене плед, гладить по голові, шепоче: «Кизим моя», вимикає світло і зітхає.

Я ще сильніше відчуваю провину і бажання швидше позбутися зайвого вантажу. Я хочу, щоб у нашої сім'ї все знову стало добре. Щоб татові не доводилося на мене сердитися і відчувати сором. Мамі – розриватися між жалістю до мене та підтримкою обурення тата. Бекіру нести відповідальність за те, в чому він не винен.

Від Митька надходить повідомлення: "Аль, я хвилююся. У тебе все добре?".

Декілька хвилин загальмовано дивлюся на екран. Потім беру себе в руки і пишу: "У мене все добре, але я хочу, щоб ти перестав мені писати. Між нами нічого не буде. Я тебе не кохаю".

Відправляю, блокую мобільний. Це боляче, звісно, але правильно. Ми з Митею – різні. Наші стосунки можуть принести лише проблеми. Причому всім. Я винна в тому, що прийняла цю істину пізно.

Моя кров починає вирувати. Так хвилююся, що навіть нудить. Я за крок до остаточного вирішення всіх наших проблем. Уявляю, як спущусь до тата, постукаю до кабінету. Якщо там ще є хтось, можу вибачитись навіть у його присутності. Раптом татові так буде приємніше?

Покаюся. Скажу, що зрозуміла. Прийму будь-яке покарання. Впевнена, воно не буде настільки ж важким, як невизначеність.

Наважившись, спускаюся сходами тихо, намагаючись вибудувати в голові гідну промову. Відкидаю думку про те, щоб спочатку підійти до мами. Ні. Я вже почала – треба закінчити.