Читати книгу - "(не) Ідеальний бос , Аксінія Найт"

– Що тут відбувається?! – вона вклала в голос усю злість і ненависть до чоловіка, якого вже багато років вважала своїм батьком.

– Дочко, вийди зараз же! – майже наказала її мати, чого Ніка зовсім не чекала. Перед нею була ніби чужа жінка, а не рідна людина. – Ти мене не чуєш?! – закричала вона і дівчина бігом вискочила з вітальні.

Забігши до своєї кімнати, вона зачинила двері і дала волю гірким сльозам. Двоє людей, яким завжди довіряла, виявилися зовсім іншими, а все навколо було просто ілюзією сім'ї. Ніколь не очікувала, що вітчим, якого вона колись прийняла і змогла полюбити як рідного батька, зміг підняти руку на її маму. На ту, яка все життя дбала про всіх. А зараз вона заступилася за нього, прогнавши свою дочку.

Дівчина відчувала, що її просто зрадили. Ніка сиділа на підлозі своєї кімнати та плакала, не помічаючи нічого навколо. За кілька годин у двері пролунав тихий стукіт. Вона не одразу зрозуміла, що відбувалось. У кімнаті було темно, коли почула голос матері.

– Нікі, ми можемо поговорити? – запитувала вона, а дочка не знала навіть як реагувати. Перед очима стояла картинка із вітальні. Набравшись сил, Ніколь відчинила двері і впустила маму до кімнати. Та сіла на стілець навпроти дочки, так і не наважуючись подивитись їй у вічі.

– І про що ти хотіла поговорити? – грубо спитала дівчина, не витримуючи цієї мовчанки.

– Я хотіла б попросити тебе більше не лізти до нас із батьком, коли ми спілкуємось.

Ніка аж здивувалася від такої заяви.

– Тобто те, що він тебе вдарив, це означає таке спілкування між вами? Мамо, ти при своєму розумі? – підвищила голос дівчина, відмовляючись розуміти цю ситуацію.

– Не кричи, будь ласка. Наші стосунки – це не твоя справа. Ми самі розберемося у своїх проблемах.

– І давно ви вже так розумієтеся? – спитала вона, навіть не сподіваючись на правдиву відповідь. Їй одразу стало все зрозуміло. І мати була явно незадоволена, що їхній постійний обман розкрився.

– Ще раз повторюю, це не твоя справа. Якби не заявилася додому раніше, цієї розмови навіть не було б.

– Ото як, так?! Я свого дня народження не маю права прийти раніше з роботи, щоб провести час із сім'єю?! Чи ти навіть забула про мій день? – Ніколь здивовано дивилася на свою матір і від усвідомлення, що та справді забула про її свято, їй стало дуже боляче і сумно. – Значить, забула… Дякую, мамо, за такий подарунок… Краще мені взагалі більше не повертатись у цей будинок.

Дівчина схопилася і стала поспіхом збирати свої речі в рюкзак. А потім завмерла на мить і повернулася до матері, все ще сподіваючись, що вона зробить правильний вибір.

– Моєї ноги в цьому будинку не буде, поки ця людина, яку я вважала колись своїм батьком, тут знаходиться. Вибач, мамо, але тобі доведеться зараз зробити вибір. Чи я, чи він.

Вона дивилася на дорогу людину і болісно чекала відповіді. Несподівано мама відвела погляд і мовчки встала, прямуючи до дверей.

– Ну що ж… Дякую за чесність. Через десять хвилин я поїду. Можеш не переживати, я не більше вам заважатиму «спілкуватися», – дівчина демонстративно показала пальцями лапки на слові «спілкуватися» і відвернулася до свого рюкзака. Двері за її спиною тихенько грюкнули, даючи зрозуміти, що мама вийшла з кімнати.

Змусивши себе зараз ні про що не думати, Ніка швидко зібралася і вийшла з дому. На щастя, у неї були заощадження після вечірніх змін, що дало змогу зняти найпростіший номер у дешевому готелі.

І вже сидячи в номері за зачиненими дверима, дівчина нарешті змогла дати волю почуттям. Їй було складно прийняти той факт, що мати обрала не її, рідну дочку, а зовсім чужу людину. Проплакавши всю ніч, зранку Ніколь вирішила розпочати життя з нуля, ніби вона ніколи не мала батьків.

Крісло злегка рипнуло, коли дівчина вирішила поміняти становище і, прокинувшись від спогадів, поставила порожній кухоль на стіл. Вона відчувала, що весь цей час їй дуже не вистачало підтримки мами. Ніка шалено хотіла повернути їхні колишні стосунки, але навіть зараз, перебуваючи у лікарні, мама не захотіла її бачити. А це означало лише одне. Вона, як і раніше, живе і терпить свого чоловіка, не збираючись відмовлятися від нього на користь дочки.

Ніколь зрозуміла, що їй більше сподіватися нема на що. Повернувшись у своє ліжко під теплу ковдру, пам'ять їй підкинула образ зовсім іншого чоловіка. Того, хто не повинен був оселятися в її думках. Алексіс Коулман. Її бос. Людина суворих принципів. Дівчина не могла зрозуміти, що спонукало його допомогти їй, але була вдячна, що він не залишив її в тій лікарні. Ніка пам'ятала його стурбований погляд, але, на щастя, чоловік не поставив жодного питання, на яке б вона не змогла відповісти.

«Хто ж Ви такий, містере Коулман? Великий бос чи звичайний чоловік?» – несподівано пролунало питання у її голові.

Дівчина зовсім не розуміла, навіщо Алексу все це було потрібне, але не могла перестати думати про нього. Вперше в житті їй хотілося комусь довіритися і відкритися, тільки людина поряд була зовсім не та. Вона була впевнена, що це бажання було викликано лише болісною зустріччю з матір'ю. Тому намагалася швидше позбутися цих нав'язливих думок.

Адже з ранку її чекала улюблена робота і нова посада, про яку раніше дівчина могла тільки мріяти. Життєвий досвід показав, що без чоловіків у житті значно менше проблем, тому треба перестати мріяти про те, що ніколи не здійсниться.