Читати книгу - "Сфера"

— Вибач.

— А мені це в тобі і подобається. Суміш людини і веселки. Що? Та не плач ти.

— Забагато вхідних даних сьогодні.

— Тебе досі тіпає?

— Думаєш, все буде добре, ну, з Деном і Алістером?

— Однозначно.

— Він надто високої думки про себе і дуже чутливий?

Енні закотила очі.

— Алістер? Захмарно високої. Але код програми пише — дай боже. Людина-машина. Мені б рік пішов на те, щоб знайти і навчити когось робити те, що робить він. Мусимо мати справу з психами. А їх у нас чимало. Таких ото, схиблені на повазі до себе. А є такі, як Ден, хто потурає схибленим. Не переживай. Думаю, ти з ним нечасто перетинатимешся, принаймні з Алістером. — Енні поглянула на годинник. — Пора.

— Не йди з порожньою торбою, — сказала вона. — Побачимося.

Мей залишилася і набивала сумку джинсами, продуктами харчування, туфлями, чохлами для телефону, а ще взяла спортивний бюстгальтер. Покидала залу, наче той карнизний злодійчук, але добре, що, виходячи, ні на кого не напоролося. Сівши нарешті за стіл, побачила одинадцять повідомлень від Енні.

Прочитала перше: «Подумала, що не треба було мені так котити бочку на Дена й Алістера. Негарно вийшло. Не по-«сферівськи». Я цього не казала».

Друге: «Отримала мою есемеску?»

Третє: «Трохи нервуюся. Чому не відповідаєш?»

Четверте: «Відправила есемеску, подзвонила. Заціпило тобі чи що? Ага, забула, що ти залишила трубу. Ну ти і запорток».

П’яте: «Якщо ображаєшся, що я так сказала на Дена, не тримай у собі, поговори зі мною. Я перепросила. Напиши».

Шосте: «Ти отримуєш мої повідомлення? Дуже важливо. Подзвони!»

Сьоме: «Якщо переповіла Денові, що я казала, то ти стерво останнє. Відколи це ми одна на одну набріхуємо?»

Восьме: «Подумала, може, ти на якихось зборах?»

Дев’яте: «Минуло 25 хв. ЩО там у тебе?»

Десяте: «Перевірила і бачу, що ти за столом. Подзвони негайно, або я тебе знати не знаю. А я думала, що ми подружки».

Одинадцяте: «Озвися».

Мей зателефонувала.

— Ти що, блекоти нажерлася?

— Де ти була?

— Двадцять хвилин тому я тебе бачила. Вибирала проб-ні зразки, зайшла в туалет, щойно сіла за стіл.

— Ти на мене стукала?

— Що?

— Ти на мене стукала?

— Енні, що за херня?

— Скажи.

— Ні, я на тебе не стукала. Кому?

— Що ти йому сказала?

— Кому?

— Денові.

— Я його навіть не бачила.

— Есемески теж на писала?

— Та ні. Енні, ну, ти й гімно.

— Дай слово.

— Бігме.

Енні зітхнула.

— От, курва. Та добре. Вибачай. А я написала йому есемеску, зателефонувала, мовчить. А потім і від тебе нема відповіді, тож мій мозок склав всю цю фігню докупи.

— Ну, ти, Енні, і гімно.

— Вибач.

— Це від перенапруження.

— Зі мною все добре.

— Може, здибаємося ввечері, вип’ємо?

— Не маю як, дякую.

— Будь ласка.

— Не можу. Маю купу роботи цього тижня. Хочемо розібратися зі збіговиськом у Вашинґтоні.

— У Вашинґтоні? А що таке?

— Довга розмова. Власне, я і розповідати нічого не можу.

— І це на тебе одну повісили? Весь Вашинґтон?

— Маю розчистити ті урядові нетрі, бо, я вже не знаю, либонь, думають, що мені ямочки на щоках помагають. Може, і помагають. Не знаю. Шкода, що мене не п’ятеро.

— Енні, у тебе жахливий голос. Хоч виспись добре.

— Усе буде нормально. Мені треба відповісти на запити з підкомітету. Все буде добре. Гаразд, біжу. Цьом-цьом.

І Енні поклала слухавку.

Мей зателефонувала Френсісові.

— Енні не захотіла піти зі мною погуляти. А як ти? Сьогодні ввечері?

— Піти з тобою? У нас сьогодні крутий концерт. Чула гурт «Крімерз» [18]? Грають у «Колонії». Благодійний концерт.

Мей спочатку погодилася, але ближче до концерту наполягла на своєму і сказала, що не хоче ніяких «Крімерзів» ні в якій «Колонії». Лестощами вмовила Френсіса сісти до себе в автомобіль, і вони поїхали у напрямку Сан-Франциско.

— Ти знаєш, куди ми їдемо? — запитав він.

— Ні, не знаю. А ти що там набираєш?

Він саме несамовито щось друкував у телефоні.

— Повідомляю всім, що не прийду.

— Повідомив?

— Так. — Він відклав телефон.

— Добре. Спочатку щось вип’ємо.

Вони припаркувалися у середмісті і знайшли ресторан, такий мерзенний на вигляд, з вицвілими і неапетитними знімками їжі, абияк приклеєними скотчем до вітрин, що здалося, там із них багато не візьмуть. І не помилилися. Сиділи на скрипучих бамбукових стільцях, намагаючись не перекинутися, їли карі та пили «Сінґа». Десь під кінець першого пива Мей вирішила, що негайно вип’є ще й друге, а відразу після вечері, на вулиці, поцілує Френсіса.

Вони повечеряли, і вона його поцілувала.

— Дякую, — сказав він.

— Ти мені подякував?

— Бо ти врятувала мене від пекельного сум’яття. Ніколи в житті не робив першого кроку. Зазвичай до жінки доходить аж за кілька тижнів, що треба взяти ініціативу в свої руки.

Знову Мей здалося, наче її влупили по голові кийком інформації, що тільки сплутала її почуття до Френсіса, який щойно здавався страшенно близьким, а вже наступної миті раптом став чужий і якийсь ніби без фільтру.

Усе ще на гребені пивної хвилі вона повела його за руку до авто, де вони знову поцілувалися, хоча й стояли на запрудженому перехресті. Безхатченко, що, немов який антрополог спостерігав за ними з тротуару, жестами показував, що він усе фіксує.

— Ходімо, — сказала Мей; вони вийшли з авто і, тиняючись містом, знайшли відчинену японську сувенірну крамницю, а біля неї — галерею, повну реалістичних світлин людських сідниць.

— Великі портрети великих дуп, — зауважив Френсіс, коли вони знайшли лавку в провулку, переобладнаному на п’яцу, вуличні ліхтарі заповнювали все навколо місячною блакиттю. — Справжнє мистецтво. Аж не віриться, що досі нічого не продали.

Мей знову його поцілувала. Мала цілувальний настрій і, знаючи, що Френсіс не почне нахабніти, почувалася розслаблено, цілувала його ще раз і ще раз, знаючи: сьогодні все цілуванням і закінчиться. Віддавалась поцілункам повністю, натякаючи на хіть і на дружбу, а також на можливість кохання, цілувала й уявляла собі його обличчя, гадаючи, чи розплющені у нього очі, чи звертає він увагу на перехожих, які хмикали або й тьхукали, але все ж таки проходили поз них далі.

Наступні дні Мей була переконана у можливості того, що сонце стане її німбом, а листя зеленітиме, захоплюючись кожним її кроком, спонукаючи до дій і вітаючи з цим Френсісом та з усім, що вони роблять удвох. Вони святкували свою мерехтливу молодість, свою свободу, свої вологі вуста і робили це не криючись, підігріті усвідомленням, що попри всі теперішні і майбутні труднощі вони працюють у центрі всесвіту і щосили намагаються його покращити. Мали всі підстави насолоджуватися життям. Мей запитувала сама у себе, чи вона часом не закохалася. Ні, добре