Читати книгу - "Я бачу, вас цікавить пітьма"

— І ким же закладено?

— Соціумом. Вихованням. Мамою й татом. Дещо, мабуть, передається й генетично, та загалом — той-таки Македонський лише відображав свій час.

— А як же совість?

— Просто звичка звірятися з правилами.

— А каяття?

— Іще одне попівське слово.

— А яке ж перше? — в Харитоновому голосі пролунали азартні нотки.

— Милосердя, ясна річ!

Чоловік у Червоному, затиснувши в зубах цигарку, кинув кермо і від душі зааплодував.

— Це відома фраза, — знітився Андрій.

— Украду собі! — захоплено мовив Харитон. — Ну, а як же любов?

— А немає ніякої любові… Гормони і біохімія…

— То людина — просто розумна мавпа?

— Часом мені здається, що свиня.

— А ви мені подобаєтеся! — і Харитон задоволено реготнув.

— Тепер ви розумієте, що Македонському нічого було усвідомлювати?

— Я вважав, що добро і зло — це дещо абсолютне, як світло і темрява, — Чоловік у Червоному зацікавлено глянув на Андрія. — Не погоджуєтеся?

— Зовсім ні! — струсонув головою Андрій.

— Немає добра і зла?

— Усе відносно.

— І добро? — недовірливо перепитав Харитон.

— Надто добро.

— Цікава думка… Отже, вищого суду теж немає?

Андрій скривився:

— Нам би нижчі налагодити…

— А загробний світ? Життя після життя? Пекло, зрештою?

— Як на мене, в пекло взагалі вже ніхто не вірить.

Кажучи це, Андрій дивився у вікно. Але враз буквально щокою відчув погляд Харитона. Чоловік у Червоному відвернувся від дороги і свердлив його очима, сповненими поблажливості й іронії.

— Що? — не стримався Андрій.

— Атеїст? — запитав той, з якоюсь ледь стримуваною радістю.

— Хто, я? Атеїст. На дорогу дивіться, будь ласка.

Харитон таки вичекав ще зо дві секунди.

— Люблю атеїстів, — сказав він і відвернувся, й далі всміхаючись.

Андрій чекав, що Чоловік у Червоному пояснить, але той мовчав, тож він повернувся до споглядання засніжених пейзажів.

Небо, здавалося, зачепили перші сірі барви майбутнього ранку. Голова знову поважчала, і в’язкий виснажливий сон став обплітати Андрюхин розум, примушуючи ковзатися між реальністю й видіннями. Андрій рішуче струснув головою й потер обличчя. Щось боляче клацнуло його по чолу і випало з пальців.

Монета з профілем Афіни — весь цей час він, як з’ясувалося, так і тримав її в долоні. Збирався віддати Харитонові, та ось коридор із чорних ялинових стін розступився, автобус міцно труснуло, і їм відкрилася широка, просто таки широчезна річка.

Їхали по мосту. В синявій досвітній темряві спокійні води річки видавалися чорними. Андрій спробував було роздивитися протилежний берег, але той утопав у щільному тумані.

— Ого… І що ж це за річка така широчезна? — здивувався він.

— Туонь.

— Як?

— Фінська назва… Стара.

— Я навіть не чув… Притока Бугу чи що? — навмання бовкнув Андрій.

— Бугу, — погодився Харитон. — За легендами, кишить отруйними зміями. Тож, якщо зайти у воду, — відразу смерть.

— Цікаво… І що ж там, за рікою Туонь?

— Нічого хорошого.

— За легендами? Чи насправді?

— І так, і так! Та ми майже приїхали.

Вони пірнули в туман, авто знову струсонуло, й Андрій здогадався, що міст залишився позаду. Харитон напружено витріщався крізь лобове скло, стараючись не з’їхати з дороги. За якийсь час вони виїхали на пагорб, налетів вітер і легко зірвав із автівки ошмаття туману, й попереду, осяяна рожевуватим небом, відкрилася долина. Між латками пагорбів сховалося невеличке містечко — звідси видавалося, наче хтось розсипав у снігу купу сірникових коробок.

Обабіч дороги, наче покручені артритом старечі руки, чорніли прикриті сніговими шапками акації. Дорога двома пологими коліями бігла вниз. Попереду показався синій дороговказ — брудно-білими літерами на ньому було написано: «БУСЬКІВ САД».

— То ви вважаєте, що все — випадковість? — несподівано озвався Харитон, наче вони й не уривали початої розмови.

— Що саме?

— Усе! — незворушно пояснив той. — Як ви вже, Андрію Олександровичу, атеїст і заперечуєте Творця… Заперечуєте ж? Отже, весь цей світ, включно з людиною — чистісінький збіг?

«Збіг», — подумки повторив він. У дитинстві звучання багатьох слів викликало в нього стійкі асоціації, ніяк не пов’язані з їхнім змістом, а лише зі звуками, з яких вони складалися. Йому видавалося, що слово «дякую» своїм м’яким, ледь тягучим «дя» схоже на висохлий плаский стручок акації, а «прошу» шорсткістю букви «ш» нагадувало губчасту мочалку. Слово «збіг» було жорстке, наче краї дерев’яного бруска, що ним улітку підпирали двері під’їзду.

Він почув його від мами, коли запитав, що таке «нещасний випадок». Після батькового похорону минув заледве тиждень. Надійка народиться лише за чотири місяці. «Це такий збіг, — відповіла мама. — Просто дуже поганий…» Він часто думав про це, коли став дорослий. Про те, як безглуздо можуть перетнутися траєкторії трактора «Кіровець», що вилітає вночі на порожнє перехрестя, і старого «москвича», в якому сидів його батько, — ні секундою раніше, ні секундою пізніше в усій тій безкраїй ночі… Тато навіть не встиг натиснути на гальма. Навіть не встиг…

— У математичному сенсі саме так, — відповів Андрій, — закони фізики і теорія ймовірності. Нічого більше…

— Я чув цю теорію! — кивнув Харитон. — Мільярд мавп мільярд років фігачитимуть по друкарських машинках, і якось — опа! В однієї з них суто випадково виходить «Євангеліє від Матвія». Так ви вважаєте?

Андрій байдужо звів плечима:

— Хоч як це дивно звучатиме, та якщо фігачити нескінченно довго, то так і буде. Це навіть неминуче.

Він думав про батька. Про те, які він мав плани. А зрештою навіть не дочекався народження дочки…

Вони в’їхали в селище. Із досвітніх сутінків їм назустріч випірнуло темне громадисько закинутого заводу, й Андрій припав до вікна. Завод вочевидь був дуже старий, збудований іще за тих часів, коли архітектура була мистецтвом, навіть як ішлося про таку утилітарну будівлю. Дві вежі, що виступали вперед, ніби це був готичний храм… Круглі вітражі, високі стрілчасті вікна, декоративні карнизи…

— Схоже на якийсь собор… — здивовано мовив Андрій.

— Паризької Богоматері! — підказав Харитон.

— А й справді! Це ж треба…

Харитон реготнув.

— На вигляд зловісне… — зауважив Андрій, притиснувшись чолом до скла.

— Колишній цукровий завод. Хоча моляться на нього незгірше, ніж на храм. М-та… Скільки горлянок перерізано за нагоду накласти на нього лапу! А насправді, це він наклав лапу на все і на всіх. Знали б ви, скільки душ він занапастив! — і стиха додав: — Дізнаєтеся… Скоро все дізнаєтеся…

Але Андрюха зацікавлено роздивлявся засипані по дахи нежилі двори, й останньої вочевидь багатозначної ремарки уже не чув.

Десь попереду засніжена дорога робила кілька млявих поворотів серед схожих на снігові пагорби поснулих хат, а потім раптом пірнула у вузьку ущелину між п’ятиповерхівками, чужими в цій понурій зимовій пасторалі. Високо в небі, ледь зачепленому боязким передчуттям ранку, сновигала, дрібно махаючи крильми, маленька вертлява пташка.

«Серпокрилець», — подумала дівчина в довгій нічній сорочці та плетеній домашній кофтині, коли розчахнула вікно і підставила обличчя морозному повітрю. Її помилка була простима, бо у пташках вона розбиралась украй погано. Мало того, що пташка була геть не схожа на згадану, так