Читати книгу - "Меч Сагайдачного"

Приємно Петрові дивитися на свою хату. Не сам, із сусідами того зруба ставив. З добротної деревини! Сусіди дивувалися — навіщо такі витрати? Панові це може не сподобатися. А гірше, якщо татарва налетить та спалить. Як казали старі люди, «при границі не будуй світлиці!» Ліпили сусіди свої хати з глини та очерету, покривали соломою. Теж добре житло — тепле, міцне. Влітку вапном біліє, та ще й блищить на сонці. Від того й серце радіє. Узимку теж на снігу біліє, але то інша білизна, з блакиттю.

А Петро не мастить хату. На його батьківщині, у волинських лісах, хати природного дерев’яного кольору. Зробив, як і там, у батьків, простору хату — на дві кімнати, а ще з сіньми та коморою. На дах не вистачило деревини, що пан дозволив із лісу взяти. Покрив очеретом і завершив фігурною оздобою. То була дерев’яна кінська голова, що оберігала від злих сил. Хотів іще прикрасити розетками з сонцем, птахами й квітами, та за роботою часу забракло. Якось пізніше зробить, бо пан багато роботи дає. Адже Петро Цимбалюк — тесля. У нього в руках сокира співає. Самою лише сокирою таку розетку витесати може, що і в палаці княжому не гріх виставити. За ті вміння пан Крекутський послаблення дає у панщині, а ще дозволив хату з дерева поставити. Тож пан не зазіхне на Петрову хату, якщо вже була на те його воля.

А призьба яка! Вже давно зняли з неї загату, що утеплювала стіни. Скоро стане тепленько, і на тій призьбі сушитиметься цибуля, часник, мак, різне зілля. А у свята або в часину відпочинку жінка застелить призьбу домотканими доріжками, й збереться родина для розмов про життєві та господарські справи. Це дуже важливо — спільні посиденьки на призьбі. Це ознака родинної злагоди. Тому і Петро, і дружина завжди тримають призьбу в чистоті, а ще дуже часто підводять червоною глиною, утворюючи круж хати замкнене коло, що не впускає злі сили досередини.

У страсну п’ятницю сім’я Цимбалюків нічого не їла до виносу з церкви плащаниці. Церква маленька — але в Грушівці вона, дякувати Богу, є! І панотець є, і службу він добре знає. Тому в селі все гаразд.

Після служби Божої сіли обідати — лише каша та овочі. Того дня не шили, не пряли, не рубали дров, не працювали сокирою, лише готували наїдки, а головне — випікали паску! А ще Мотря обмела ганчіркою кути в хаті. Та ганчірка потім допоможе їй із ломотою в попереку. Підв’яжеться — й нумо городину полоти або свиней порати.

А у суботу господині беруться до приготування крашанок. Саме в суботу, бо якщо їх робити в п’ятницю, вони можуть швидко зіпсуватися! А що робити Петрові? Придумає, коли намилується своєю хатою.

— Чи пустить добрий господар подорожнього до хати? Не годиться ніч на дорозі зустрічати.

Та яка ще ніч? Ще сонце пагорбів не торкнулося. Петро Цимбалюк обернувся на голос і відступив на два кроки.

— Ось тобі й маєш... — розвів руками.

Перед ним за жердяними воротами стояв парубок у бувалому в бувальцях байбараку[82], вузьких штанях з домотканої рогожі та зношених постолах на босу ногу. На поводу тримав коня каурої масті. Але чи справді каурої — тут Цимбалюк міг і засумніватися. Аж надто дикий на вигляд був той коник — ніби щойно пійманий у Дикому полі. Яка тільки кров у ньому не вгадувалася — і шкапи, що відбилася від польського обозу; й бахмата[83], що втратив свого вершника; і дикого тарпана[84]; а може, й благородного аргамака, що волею випадку забрів невідь куди та й звик до вольності безкрайнього степу.

Але не одяг і не кінь змусили Петра розвести руки, а те, що було вимальовано на обличчі парубка і що могла змити лише смерть.

— Що ж... Заводь коня. Гість напередодні Великодня — то...

І замовк. Сам не знає, добре це чи погано. Варто запитати отця Варфоломія, та зараз до нього не побіжиш за порадою. А ще... Та ні, не відмовиш цьому парубку. Бачить Бог — не відмовиш.

— Мотре! — покликав господар дружину, та вчасно схаменувся, пішов ворота відчиняти.

— Прошу, прошу до двору. А ось і жінка моя, Мотря. Проведи парубка в хату. — І вже з притиском: — Проведи!

Вибігла на поклик чоловіка Мотря, навіть рук від борошна не витерла. Глянула з подивом на худорлявого парубка в простих шатах — незнайомого. Ніби й нічого такого, та ось Великдень завтра — які можуть бути гості, коли так багато роботи?

Мотря виразно подивилася на чоловіка, але той тільки брови насупив.

— Проходь у хату. Дав Бог гостя, на те Його воля! Прошу, прошу!

Парубок щось прошепотів на вухо своєму коневі, відв’язав від сідла якусь довгу річ, замотану в мішковину, і передав повід коня господареві хати. Простеживши, як той заводить животину в просторий хлів, парубок обернувся до господині й низько їй вклонився. Однак не зняв при цьому свою велику, зшиту ковпаком шапку. І та шапка — якимось дивом при такому поклоні — втрималася на голові парубка, ніби зсередини медом мазана.

Перехрестившись перед порогом, парубок ступив слідом за господинею і з задоволенням втягнув у себе запах житла.

А запах той такий чудовий, що й не передати. Ним надихатися потрібно. Такий запах лише напередодні Великодня буває. При вході, в сінях, ще звично пахло кінською збруєю, гнилими грушами, сушеними травами й сухим зерном. А ступив іще крок — і розтанув в усмішці. Ох! Як гарно пахла піч і все, що вона приготувала на ранкове розговіння. Від самого лише печеного хліба можна було захлинутися слиною. А тут іще ковбаса, підчеревок, реберця... усякі бродіння, соління, в’ялення, сушіння... І ще, і ще...

Та парубок і оком не змигнув, і носом не повів. Чинно перехрестився на красний кут із двох ікон і всівся в дальньому кутку. Накокоїжився, та ще й шапку на очі натягнув.

Невдовзі увійшов у хату Петро. Махнув рукою — і злетіли з печі його малі ще сини. Кивнув — і Мотря, надувши губи, вийшла у двір.

— Може, поїсти дати або що інше? — якось несміливо запитав він.

Парубок похитав головою, відмовляючись, і глухо вимовив:

— Завтра Великдень?

— Послав Бог нам ту