Читати книгу - "Історія світу в 10 1/2 розділах"

У тій статті було сказано таке, що ніяк не йшло їй з голови: раніше на кораблях завжди був хтось у «воронячому гнізді» або на містку, дивився, чи не видно чогось небезпечного. А сьогодні далекоглядів на суднах немає — чи принаймні за далекогляда був чоловік, який просто вряди-годи поглядав на екран, на якому з’являлися великі цятки. Раніше, якщо людина опинялась у відкритому морі на плоті чи в шлюпці, то шанси врятуватися в неї були чималі. Можна було покричати, помахати руками, випустити ракету, якщо є, прив’язати на щоглу одяг: завжди хтось міг тебе помітити. А сьогодні можна тижнями дрейфувати в океані, а тоді перед тобою з’явиться супертанкер — і попливе мимо. Радар не побачить твоє судно, бо воно замале для нього, а якщо в той момент когось знудило і він перехилився через поруччя з твого боку — то це велика удача. Було вже чимало випадків, коли загублених у морі людей, яких за інших часів би врятували, просто не помічали; навіть бувало таке, що судно перевертало човен постраждалого, на пошуки якого вирушило. Вона намагалася уявити, як це жахливо: оце нескінченне страшне чекання — а тоді корабель просто пливе повз тебе, і нічого не вдієш, бо за двигунами не чути твого крику. Ось що у світі негаразд, подумала вона. Ми припинили ставити далекоглядів. Ми не думаємо про те, щоб порятувати когось іншого, ми пливемо, просто перемикаючи машини. Усі в кубрику, п’ють пиво з Ґреґом.

Можливо, оте судно понад обрієм не помітило б її все одно. Та вона не так уже й хотіла, щоб її порятували. Хіба що новини про світ дізнатися б, та й усе.

У неї знову почалися страхіття. Сни нависали над нею дедалі довше й при світлі дня. Вона відчувала, що зовсім знесилилася. Боліла рука. На ній були білі рукавички. Вона була в чомусь на зразок клітки: обабіч здіймалися вертикальні ґрати. Приходили люди й дивилися на неї — це завжди були чоловіки. Вона гадала, що, мабуть, варто записувати сни, записувати їх так само, як те, що відбувалося наяву, в журнал. Вона казала тим чоловікам у снах, що збирається все про них записувати. Ті всміхалися й казали, що дадуть їй олівець і папір. Вона відповідала, що скористається своїми.

Вона розуміла: у котів хороший рибний раціон. Вони рухаються мало і набирають вагу. Тільки от видавалося, що Лінда поправляється сильніше, ніж Пол. Їй не дуже хотілося вірити, що воно відбувається. Вона не наважувалася.

Одного дня вона побачила суходіл. Завела двигун і взяла курс до нього. Підпливла досить близько, щоб побачити мангри й пальми, — аж тут скінчилося пальне, і вітер поніс її геть. На диво, вона не відчула ні подиву, ні розчарування, коли дивилась, як острів віддаляється. Все одно, подумала вона, було б нечесно знаходити нову землю за допомогою дизельного двигуна. Потрібно заново відкривати старі способи все робити: наше майбутнє — у минулому. Тож вона віддалася на волю вітрів. А порожні каністри пожбурила за борт.

Я божевільна. Треба було спочатку завагітніти, а потім вирушати. Звичайно! Як же я не зрозуміла, що річ у цьому? Навіть з усіма цими Ґреґовими жартами про запліднювачів — а я все одно не розуміла очевидних речей! А він же насправді саме для цього і був. Саме тому я його зустріла. Зараз такий погляд на речі здається химерним. Оті всі гумки, тюбики, таблетки… Нічого такого вже не буде ніколи. Тепер ми знову віддамося на волю природи.

Цікаво, де зараз Ґреґ. І чи він живий. Бо міг і загинути… Мене завжди дивувала ця фраза: мовляв, виживає найбільш пристосований. Якби хто на нас подивився, то сказав би, що виживе Ґреґ: він більший, сильніший, більш практичний загалом, більш консервативний, легший на вдачу. А я нервова. Не теслярувала ніколи, мені важкувато бути самій. А вижити випадає мені — чи принаймні я маю такий шанс. Це як називається — «виживають нервові»? Такі, як Ґреґ, вимруть, мов динозаври. Виживуть лише ті, хто відчуває, що відбувається, — напевне, закон природи такий. Без сумніву, були такі тварини, які відчули наближення льодовикового періоду й вирушили в довгий і небезпечний похід на пошуки кращого, теплішого клімату. А динозаври, певне, подумали, що ті панікери, що в них ПМС, обізвали їх навздогін дурепами. Цікаво, а що коли й північні олені передчули, що діється? Тобі не спадало на думку, що вони це теж колись передчули?

Вони кажуть, що я нічого не розумію. Кажуть, я неправильно проводжу зв’язки. Мовляв, слухай нас, слухай наші висновки. Це сталося, кажуть вони, а тоді, як наслідок, сталося оце. Ось була битва тут, війна там, скинули короля, відомі люди — весь час тільки про відомих людей і мова, нудить уже від них — визначали хід подій. Може, я перегрілася на сонці, тільки я отих їхніх зв’язків не бачу. Дивлюся на світову історію, що добігає кінця, а вони того не розуміють, — і не бачу того, що вони. Тільки й бачу, що старі зв’язки, ті, яких ми більше не помічаємо, адже так простіше отруїти оленів, намалювати їм смуги на спині й згодувати норкам. Що вони визначили? Які відомі люди відповідальні за оце?

Це повна нісенітниця. От послухайте цей сон. Я лежала в ліжку й не могла поворухнутись. Усе було якесь розпливчасте. Де я була — не розуміла. Там був чоловік. Який із себе, не пам’ятаю — чоловік і все. Спитав:

— Як почуваєтесь?

Я відказала:

— Добре.

— Правда?

— Звичайно. А що тут такого?

Він нічого не сказав, здається, зміряв поглядом моє тіло, яке, звісно, було накрите ковдрою.

Тоді спитав:

— Отих бажань уже немає?

— Яких бажань?

— Ви знаєте, про що я.

— Перепрошую, — відказала я. І кумедно ж буває: починаєш уві сні говорити підкреслено ввічливо там, де в житті б не стала. — Перепрошую, але справді зовсім не розумію, що ви маєте на увазі.

— Ви кидалися на чоловіків.

— Правда? А що мені треба було від них — гаманці?

— Ні. Таке враження, що секс.

Я розсміялася. Чоловік насупив брови; обличчя не пам’ятаю, а цей вираз — так.

— Справді, це ж елементарно, — промовила я крижаним тоном актриси зі старого фільму. І знову засміялася. Знаєте оцей момент, наче просвіт між хмарами — коли розумієш, що