Читати книгу - "Кінець роману"

годин, коли Генрі був на якійсь офіційній вечері, я зателефонувала на міжміську станцію, попросила набрати номер Моріса, а тоді лягла в постіль і чекала відповіді. «Я шість тижнів дотримувалась обітниці, — мовила я Богу. — Хоч не могла й не можу в Тебе повірити, однак держала слово. Якщо не оживу з мертвих, то стану шльондрою, звичайнісінькою шльондрою. Навмисно себе нищитиму. Що день, то дужче зношуватимусь від ужитку. Вважаєш таке кращим, ніж порушення обітниці? Що ж, буду тоді, як та хвойда в барі, що безперестанку регочеться, маючи при собі аж трьох мужчин нараз і зовсім не ніжно торкаючись їх. Я вже розпадаюся на шмаття».

Я чекала, притиснувши трубку плечем до щоки. «Набираємо ваш номер», — озвалася телефоністка. «Якщо він відповість, — сказала я Богові, — завтра ж повернуся». Добре знала, що телефон стоїть зразу біля Морісового ліжка. Якось уві сні я торохнула цей апарат кулаком так, що впав на підлогу. А тепер, почувши «алло», мовлене дівочим голосом, я мало не поклала слухавки. Так, я бажала Морісові щастя, та чи хотіла, щоб він аж так скоро знайшов собі потіху? У мене засмоктало під ложечкою, але тут на допомогу прийшла логіка, і я залучила її, щоб переконати саму себе. А чому б йому та не знайти? Ти ж сама покинула Моріса й хочеш, щоб він був щасливий. «Чи можна покликати містера Бендрікса?» — спитала я. Тимчасом усе в мені видихлося. Може, він уже й не хоче, щоб я порушила обітницю. Може, знайшов якусь, що залишиться з ним, сідатиме з ним за стіл, виходитиме з ним на люди, спатиме з ним щоночі, доки це стане приємною звичкою, і відповідатиме замість нього на телефонні дзвінки. «Містера Бендрікса немає, — відповів дівочий голос. — Він виїхав на кілька тижнів, а я тимчасово винаймаю цю квартиру».

Я поклала слухавку. Втішилася була, але зразу ж засмутилася. Невідомо, де він. Ми втратили зв’язок. Блукаємо в тій самій пустелі, шукаємо, мабуть, тих самих джерел і не бачимо одне одного, завжди самотні. А якби ми були разом, то це була б не пустеля. «Ось воно що, — сказала я Богові. — Починаю вірити в Тебе, а як повірю, то зненавиджу. Маю змогу порушити обітницю, хіба ні? Але не маю змоги скористати з того порушення. Дозволяєш мені зателефонувати, а тоді зачиняєш двері перед самим носом. Дозволяєш мені грішити й забираєш з-під носа гріховний плід. Дозволяєш мені спробувати забутися з Д., але не даєш мені насолоджуватися тою спробою. Змушуєш мене позбутися любові, а тоді кажеш, що й похоті не буде. Чого ж Ти хочеш від мене, Боже? Куди мені дітися?»

Ще школяркою я дізналася про короля — одного з Генріхів, що вбив Бекета. Той король побачив, що вороги спалили його рідне місто, і, вважаючи Господа винуватцем, поклявся: «Ти відібрав у мене те, що я понад усе любив, — місто, де я народився й виріс. А я відберу в Тебе те, що Ти понад усе любиш у мені». Дивина — минуло шістнадцять років, а я й досі пам’ятаю цю клятвену молитву. Король поклявся верхи на коні, сімсот років тому, а я клянуся тепер, у готельному номері, у Біґвеллі-на-Сі — королівському Біґвеллі. «Відберу в Тебе те, що Ти понад усе любиш у мені». Я так і не вивчила напам’ять отченаша, а ось цю чи то молитву, чи то не молитву — пам’ятаю. «Те, що Ти понад усе любиш у мені».

Що ж Ти любиш понад усе? Якби я вірила в Тебе, то, мабуть, вірила б і в безсмертну душу, та чи любиш Ти її? Чи справді бачиш її під шкірою? Навіть Бог не може любити те, чого немає, чого не може побачити. Чи бачить Він, дивлячись на мене, те, чого мені не видно? Це, мабуть, якась гарна річ, якщо Господь може її любити. І це спонукує мене самонадіяно повірити, що в мені є щось гарне. Я хочу, щоб мною милувалися чоловіки, але все зводиться до штучок, яких навчаєшся ще в школі, — поводити очима, змінювати тон голосу, торкатися рукою плеча чи голови. Якщо чоловіки вважатимуть, що ти від них у захваті, то будуть у захваті від твого доброго смаку, а якщо захоплюватимуться тобою, то в тебе хоч ненадовго, та поставатиме ілюзія, що маєш у собі щось варте цього захоплення. Усе життя стараюся, щоб тривала ця омана — заспокійливий наркотик, який допомагає забути, що я сучка й облудниця. Що ж Тобі любити в сучці й облудниці? Де ти знайшов цю безсмертну душу, про яку стільки говорять? Звідки Ти взяв, що в мені є щось добре, саме в мені? Я б іще зрозуміла, якби Ти знайшов цю добру річ у Генрі. Маю на увазі не короля Генріха, а свого чоловіка. Він лагідний, добрий і терплячий. Ти міг би знайти її в Морісові. Він гадає, що ненавидить, а сам любить, весь час любить. Навіть своїх ворогів. Але як Тобі знайти в цій сучці й облудниці щось варте любові?

Скажи мені, Господи, і я постараюся навіки відібрати в Тебе цю добру річ.

Як саме виконав король свою обітницю? Якби ж то змога пригадати… Нічого більш не пам’ятаю про цього Генріха, хіба те, що він звелів монахам відшмагати його на Бекетовій могилі. Та ні, це не та відповідь. Король мав би щось вдіяти ще перед тим, як дістав хлости.

Сьогодні ввечері Генрі знову кудись подався. Чи відберу я в Тебе те, що Ти в мені понад усе любиш, якщо зійду в бар, підчеплю першого-ліпшого, поведу його до моря й ляжу з ним серед дюн? Утім, це мені не зарадить. Уже не зараджує. Не вдасться Тебе скривдити, якщо мене не тішить ця гадана кривда. З таким самим успіхом я б могла втикати в себе шпильки, як пустинник. Тут, у пустині, треба зробити таке, що порадувало б мене й завдало б Тобі болю. Бо інакше все обернеться в умертвіння плоті — тобто вираз віри. А я ж то, повір мені, Боже, ще не вірю, поки що не вірю в Тебе.

Розділ 4

12 вересня 1944 року

Пообідавши в «Пітері Джоунзі», я купила лампу для кабінету Генрі. Пообідала цнотливо — в оточенні самих жінок. Жодного мужчини. Таке враження, ніби служу в жіночому полку. Я почувалася майже в мирі та спокої. Тоді пішла на Пікаділлі, до кінотеатру хроніки, і подивилася на