Читати книгу - "Сімейні узи, Кларис Ліспектор"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Жоден із присутніх не знав, хто кого карає тієї миті. Гіацинти все яскравіше біліли в темряві. Вони завмерли, спостерігаючи за тим, що відбувається.
Власне, саме наближення трьох постатей у масках травневої ночі розірвало внутрішню порожнечу, а потім ще... і ще, врешті, не провівши й миті в саду, порожнеча назавжди залишиться серед цього запаху, що в повітрі і в есенції трьох сутностей, обраних випадково, відзначених часом і місцем — тим випадком, яким стає кожна зірка, що падає з небес. Ці троє, які з’явилися з реальності, увійшли в мережу можливостей, що обіцяла травнева ніч у Святому Христофорі. Кожна волога рослинка, кожен камінчик, скрипучі жаби скористалися з тихого сум’яття, прагнучи посісти найкраще місце — у темряві все здавалося близьким і мовчазним. Потрапивши в пастку, вони налякано позирали на мінливу природу речей, а чотири постаті спостерігали з розпростертими крилами. Півень, бик, диявол і дівоче обличчя розвіяли містерію саду... Саме цієї миті з-за хмар виринув неосяжний травневий місяць.
Це була небезпечна зміна у світі чотирьох фігур. Ризик настільки високий, що ці четверо мовчки, беззвучно позадкували, не відводячи погляду, побоюючись, що тієї миті, коли вони перестануть дивитися одне на одного, впадуть, зранені, і що, розітнувши тишу, лишаться самі гіацинти: вмістилища скарбів саду. Жоден із примар не бачив, як зникав інший, бо всі вони водночас віддалялися, повільно рухаючись навшпиньки. Однак щойно магічне коло з чотирьох його компонентів було розірване, тріснула та пильність, що об’єднувала їх, і сузір’я із жахом розкрилося: три постаті зі спритністю кішки перестрибнули через садові поручні, а остання, збільшуючись і вселяючи жах, віддалилася до краю дверей, де, скрикнувши, почала тікати.
Троє замаскованих панів після звершення фатальної півневої ідеї привнесли несподіванку на бал, що нагадував карнавал, і з тріумфом з’явилися посеред свята, яке було в розпалі. Музика урвалась, а танцюристи, усе ще заливаючись сміхом, побачили, як три постаті у масках задихано завмерли біля дверей, ніби жебраки. Врешті, після кількох спроб новоприбулі були змушені відмовитися від ідеї зробитися королями свята, бо через переляк не хотіли розділятися: високий, товстий і молодий, товстий, молодий і високий, єдність і відсутність рівноваги, обличчя, з ротів яких не вилітали слова... під трьома масками, що тремтіли, незалежно одна від одної.
Тим часом у будинку з гіацинтами увімкнули все світло. Дівчина сиділа в кімнаті. Бабуся із заплетеним білим волоссям тримала склянку з водою, мати розчісувала темне волосся дочки, доки батько обходив будинок. Дівчина не могла нічого пояснити: здавалося, що замість слів із її рота вилітає крик. Її ясне обличчя ніби зменшилося: результат тяжких напрацювань розвалювався, вона знову ставала дитиною. Проте, нажахавши усю родину, у бровах на обличчі, яке помолодшало на вічність, пролягла біла нитка. Наполегливо вдивляючись у вікно, вона лишилася сидіти, коли сім’я пішла відпочивати. Зрештою, тримаючи підсвічник у руці, тремтячи від холоду у сорочці, вона рушила через сад.
Незабаром світло свічок затанцювало, розлившись у темряві. Світлі гілки плюща стиснулися, освітлені жаби застрибали поміж її ніг, позолочені фрукти на мить блиснули серед листя. Пробуджений від сну, сад звеличувався й розширювався, метелики літали довкруж, нагадуючи сновид. Врешті, стара, ще той знавець грядок, запримітила єдиний видимий знак, який не вдавалося вловити в саду: гіацинт ще розрізав пітьму, хоча стебло його надламане... Отже, це таки правда: щось сталося. Вони повернулись, запалили світло в усьому будинку і провели решту ночі в очікуванні.
Лише троє дітей глибоко спали.
Справжній вік дівчини потроху вертався до неї. Вона тепер не жила лише поглядами, скерованими в темряву. Проте решта, які нічого не бачили, поводили себе схвильовано й пильнували. І оскільки зрушення, що відбулися в родині, були лише крихким наслідком уважного піклування й кількох обманів, усе це розлетілося, аби бути наново зібраним майже від початку: бабуся, яка знову почала ображатися, втомлені батько й мати, нестерпні діти, — увесь будинок, здавалося, чекав на те, що бриз благодаті налетить на їх стіл після вечері. І таке, можливо, станеться ще однієї травневої ночі.
Злочин учителя математики
Коли чоловік видерся на найвищий пагорб, у місті, що розкинулося внизу, задзвонили в дзвони. Були помітні лише абияк розкидані дахи будинків. І височіло єдине дерево на пологому схилі. Чоловік стояв, тримаючи в руках важкий мішок.
Він кинув короткий погляд донизу. Невеличкі постаті католиків поволі заходили до церкви, і чоловік намагався вслухатися в різні дитячі голоси, що розсипалися площею. Проте незважаючи на чистоту ясного ранку голоси ледь сягали плоскогір’я. Чоловік бачив річку, яка згори видавалась нерухомою, і думав: що ж, неділя. Здалеку було видно найвищу гору зі скелястими сухими схилами. Було доволі тепло, але чоловік лише щільніше закутався в куртку. Врешті, він обережно опустив мішок на підлогу. Зняв окуляри, напевно, щоб легше було дихати, адже, тримаючи їх у руці, він справді дихав набагато глибше. Світло вдарило в скельця, які послали яскравий сигнал у відповідь. Без окулярів його очі засвітилися і здавалися майже молодими, незнайомими. Він знову почепив окуляри, перетворившись на чоловіка середнього віку, і знову схопив мішок, задумливо зважуючи його, ніби то камінь. Примружився, намагаючись розгледіти напрямок річки, і нахилив голову, аби краще чути хоча б якийсь шум: річковий потік зупинився, і лише найсильніший вигук на мить сягнув вершини — так, він був зовсім самотнім. Прохолодне повітря аж ніяк не гостинне до нього... того, хто проживав у найспекотнішому з міст. Єдине дерево на рівнині обтрушувало гілки. Він дивився на нього. Вигравав час. Доки врешті не виявив, що більше не було чого чекати.
Однак він усе ще чекав. Окуляри таки заважали йому, бо він знову зняв їх, глибоко вдихнув і поклав до кишені.
Потім відкрив мішок і деякий час дивився в нього. Протягнув туди свою худу руку і витягнув звідти мертвого собаку. Усім єством зосередився на руці, а очі міцно заплющив. Коли розплющив, повітря здавалося ще чистішим і веселі дзвони знову залунали, закликаючи вірян до каяття.
Незнайомий собака назовні.
Тоді чоловік розмірено почав працювати. Він узяв скорцюрблого чорного пса й поклав на схилі. Однак, ніби зробивши забагато рухів, знову начепив окуляри, сів поруч із собакою й поглянув довкруж.
З пагорба відкривався чудовий краєвид: на пустельне плоскогір’я; хоча чоловікові з цього не було жодної користі.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Сімейні узи, Кларис Ліспектор», після закриття браузера.