Читати книгу - "Проклята, Наталка Смеречинська"

Дорога до Чайківки була дуже символічною. Рештки асфальту покладеного ще в вісімдесяті змінялися сучасною, гарною дорогою, яка в свою чергу різко обривалася демонструючи справжню бруківку середини радянської епохи.

- П'ятдесят відтінків сірого - озвучив Костянтин старий жарт, що давно гуляв мережею, після того, як Влад тихо вилаявся з'їжджаючи з асфальту на кам'янку - Цікаво коли її поклали?Років з двісті - сто назад?

- Не думаю - відповіла хлопцю, що сидів поруч зі мною на задньому сидінні - Швидше за все покладена після Другої світової війни. 

- А зручно мати історика під рукою - прокоментував Костик, а я так і не зрозуміла, мене хвалять чи насміхаються та говорити ще щось бажання відпало.

Аліса лишень зиркнула на нас з переднього сидіння, але на диво промовчала. Вона взагалі була дуже мовчазна з самого ранку. І хоч як я не допитувалася, подружка відмовлялася банальним "Все в порядку".

Сильно тиснути на неї я не наважилась, вирішивши дочекатися доки вона захоче розповісти сама, але мала сто відсоткову впевненість, що це якимось чином пов'язано з прокляттям. 

- Ми на місці! - повідомив Владик, швидко минаючи надпис Чайківка майорівший на жовто-блакитному фоні - Куди зараз?

- Шукай вулицю Зарічну. Родичка відьми живе там! - кивнув Костя на навігатор в телефоні Влада, що ледве-ледве ловив мобільний інтернет. 

- Дідько! - знову вилаявся Владик побачивши як остання рисочка зникає з екрана мобільного і зупиняючи машину - Зв'язок пропав. 

- Може спитаємо дорогу? - я стрепенулася і вказала на жіночку в синій хустині, що тримаючи велосипед,  як раз обходила  клумбу в центрі села. Траєкторія була такою, що наш автомобіль вона ніяким чином не могла обійти. 

Не чекаючи згоди від друзів я прочинила дверцята  й поздоровалася з місцевою мешканкою.

- Доброго дня! Чи не підкажете де знаходиться вулиця Зарічна?

Жінка неквапно підійшла ближче і зупинилася поруч спершись на залізного друга. 

- Підкажу - в очах її блиснула цікавість так притаманна жителям маленьких поселень - А ви до кого?

- До родичів - впевнено втрутився Костянтин - то куди, кажете нам їхати?

- До родичів? - Жінка наче й не чула нетерпіння в голосі хлопця - А до кого? Щось я вас не впізнаю.

-До Ольги Гарбар - швидко відповіла я, вирішивши задовольнити цікавість місцевої жительки й таким чином прискорити процес. 

- До Габрарихи? - брови жіночки поповзли до верху і майже зникли за краєм  синьої хустинки - Звідки  ж в неї рідня взялася?

Це запитання вона ставила швидше собі чим нам, тому не чекаючи якоїсь відповіді похитала головою своїм думкам і скоро вказала на один з поворотів, що вів від центру села. 

- Ось ця вулиця! Їдьте прямо! Від річки четверта хата. Олька наче вдома має бути!

Після цих слів жіночка, навіть не прощаючись, розвернулася і пішла до широко розчинених дверей сільського магазину, що був зовсім поруч.

- Привітні вони тут! - прокоментувала Аліса ситуацію, поки я зачиняла двері сріблястого форда.

- Або родину відьми тут гарно знають - додав свої роздуми Владик впевнено заводячи автомобіль та рушаючи у вказаному напрямку - Скоро дізнаємось! 

Вулиця Зарічка недарма гордо носила свою назву. Вона починалася зі ставу, що формував напрочуд красивий, але дикий краєвид. Закинуті хатинки, що тяглися обабіч кам'яної дороги неначе ховалися в буйній осінній зелені, підглядаючи за нами порожніми вікнами - очима.

Абсолютно пуста дорога і голосний спів пташок робили відчуття, що ця територія давним-давно не належить людям, а підпорядковується лишень могутнім силам природи, потривоженим нахабним вторгненням сторонніх. 

Я знову щільніше загорнулася у свою улюблену кофтину, але відмахнутися від недоброго передчуття не вдалося. Село наганяло на мене якесь  давно забуте відчуття, що ховалося глибоко в середині. Щось незрозуміле між страхом і нераціональним спокоєм, який намагався накрити мене, неначе ковдра. 

- Здається тут!

Сказав Владик зупиняючись біля  невисокої побіленої хатинки та старих, але все ще міцних  воріт. 

-Розмовляти з господинею буду я  - рішуче повідомив нам Костик, відстібнувши пасок безпеки й звільняючи себе з його кріпких обіймів.

-Чого це раптом? - я б дуже здивувалася, якби Аліса промовчала.

- Тому що в мене набагато більше досвіду у допитах, крихітко.- насмішкувато блиснув на неї очима Костянтин і не чекаючи відповіді вийшов з машини.

- Не називай мене так! - обурилася білявка і теж  вискочила вслід хлопця, щоб продовжити сварку. 

Я лишень похитала головою і спіймавши уважний погляд Владислава  в водійському дзеркалі запитала:

- Можливо все ж таки не варто було брати їх обох?

- Не переживай - Владик сумно посміхнувся у відповідь - для них це всього лиш гра. Правила хорошого тону, так би мовити. Костя не сприймає це серйозно...

-А Аліса? - запитала я, пильно глянувши йому у вічі

- А Аліса ще просто дуже молода. - відповів він і теж відстібнув пасок даючи зрозуміти, що розмова закінчена.

Ну що ж, він правий. Це його сестра, його сім'я й однозначно його справа. Та особисто мені ці відносини між подружкою та сбушником все більші  й більш не подобалися. 

Але звичайно ж лізти не у свою справу я не буду. Тим паче, що зараз є діло набагато важливіше.    

Тож тихенько зітхнувши я вибралася з автомобіля і приєдналася до інших. 

Замість дверного дзвіночка нас зустрічав  голосним гавкотінням сторожовий пес. "Вам  тут не раді" - говорив він обуреним голосом. Такої ж  думки була і господиня, що вийшла на ґанок почувши вірного служку. 

- Кого шукаєте?

Запитала вона навіть не привітавшись.

Ольга Гарбар була жінкою віком за п'ятдесят. Сиве волосся,  де іноді проскакували чорні пасма, зібране в просту гульку, зморшкувате обличчя, гострий і довгий ніс, невдоволено стислі губи й прискіпливі чорні очі.