Читати книгу - "Артеміс Фаул. Код вічності, Йон Колфер"

— Усе залежить від вас.

— Як так?

— Дасте ви мені Холлі чи ні.

Голова Рута зникла в хмарі сигарного диму. Ви­дно було тільки червоний розжарений кінчик, і ко­мандир до болю нагадував паротяг, що вискочив із тунелю. Частина диму переповзла навіть на моні­тор Фоулі.

— Мені це не подобається,— заявив кентавр.

Нарешті Рут достатньо заспокоївся, щоб говорити.

— Дати тобі Холлі? Боже, пошли мені терпіння. Ти собі уявляєш, скільки правил я порушив лише за­ради цієї конференції?

— Думаю, багато.

— Силу-силенну, Артемісе. Безліч. Я б узагалі з тобою не розмовляв, якби не справа з Б’ва Келл. Якщо це спливе, я чиститиму туалети на підводних човнах в Атлантиці.

Рот Мульча розтягнувся аж до вух.

— Не варто мені було цього чути.

Але командир не звернув на нього уваги.

— У тебе тридцять секунд, Артемісе. Говори.

Артеміс підвівся і став перед екраном.

— Спіро заволодів ельфійськими технологіями. Навряд чи він зможе ними скористатися, але вони наштовхнуть учених на іонні розробки. Цей чоло­вік — справжній маніяк, він не поважає ані життя, ані навколишнє середовище. Хто знає, які жахливі машини він сконструює за допомогою ельфійських технологій? Існує також дуже велика вірогідність, що ці нові технології призведуть до того, що він від­криє Небесне місто, і якщо це станеться, життя кож­ної істоти на землі чи під нею буде в небезпеці.

Рут відкотився на своєму стільці від камери і з’явився на моніторі Фоулі. Він нахилився до вуха кентавра і щось зашепотів.

— Нічого доброго це не обіцяє,— завважила Холлі.— Полечу додому наступним транспортером.　

Артеміс постукав пальцями по столу. Без допомоги ельфів зі Спіро він не справиться.　

Через кілька хвилин командир повернувся на свій монітор.　

— Ситуація дуже серйозна. Ми не можемо ризикувати. Будь-якої миті Спіро здатен активувати пошук. Якою б малою не була ця ймовірність, вона існує. Доведеться скликати команду. Потрібна повністю укомплектована група захвату.　

— Повністю укомплектована? — запротестувала Холлі.— У місті? Командире, ви ж знаєте, що таке група захвату. Справа може скінчитися катастрофою. Дозвольте мені виконати це завдання.　

Рут замислився.　

— Групі на операцію відводиться сорок вісім годин. Отже, стільки ж отримаєш і ти. На кілька днів я тебе прикрию. Фоулі вам не дам. Він уже і так достатньо зробив, коли організував цю конференцію. Але Діггумс може допомагати, якщо схоче. Це його вибір. Я можу заплющити очі на кілька пограбувань, але все одно йому світить від п’яти до десяти за викрадення мільярдів. Це все, що я можу зробити. Якщо ти не впораєшся, відправлю групу захвату.　

Настала черга Артеміса задуматися.　

— Дуже добре.　

Рут звів дух.　

— Але є одна умова.　

— Так я і думав,— сказав Артеміс.— Хочете стерти пам’ять? Угадав?　

— Так, Артемісе. Ти стаєш для Народу неабиякою загрозою. Якщо ми допоможемо вам у цій справі, ви погодитеся на процедуру стирання пам’яті.　

— А якщо ні?　

— Тоді перейдемо до плану Б, а пам’ять вам усе одно зітруть.　

— Без образ, командире, але це технічне питання...— втрутився Фоулі.— Існують два види стирання пам’яті. Блочне стирання стосовно обраного періоду. Його може виконати і Холлі з тими інструментами, що в неї є. І вдосконалене стирання, що видаляє певні спогади. Ця процедура більш складна, але ризик зниження IQ після неї не такий великий. Усі ви пройдете вдосконалене стирання. Я запущу в твою комп’ютерну систему програму, що автоматично зітре всі файли, пов’язані з ельфами. Також мені потрібна буде твоя згода на обстеження будинку, щоб прибрати всі ельфійські сувеніри. Наступного дня після закінчення операції ти прокинешся без будь-яких спогадів про Народ.　

— Ви позбавите мене майже двох років спогадів.　

— Ти за ними не сумуватимеш. Твій мозок щось вигадає замість них.　

Прийняти рішення було дуже непросто. З одного боку, знання про існування Народу дуже вплинуло на становлення особистості Артеміса. З іншого, не можна більше ставити життя ельфів під загрозу.

— Гаразд,— сказав підліток.— Я погоджуюся на ваші умови.

Рут кинув сигару до найближчого сміттєспалю­вача.

— ОК. Домовилися. Капітане Шорт, увесь час ли­шайтеся на зв’язку.

— Так, сер.

— Холлі.

— Командире?

— Будь обережною. Твоя кар’єра не витримає ще одного провалу.

— Зрозуміло, сер,— сказала Холлі.

— О, заарештований?

Мульч зітхнув.

— Це ти до мене, Джуліусе?

Рут нахмурився.

— Усе скінчилося, Мульче. Цього разу ти не вте­чеш. Тож готуйся до холодної їжі та твердих стін.

Мульч підвівся і повернувся спиною до моніторів. Якось так сталося, що клапан на штанях сам собою відкрився. І командирові випав шанс помилуватися чудовим видом. У гномському світі демонстрація заду вважалася найбільшою образою. Як і в будь-якій іншій культурі.

Командир Рут відключився. Зрештою, якої відпо­віді можна чекати на такі дії?

Захід Ваджиру, Кенія, Західна Африка

Мокасин Мак-Гір прокинувся від нестерпного го­ловного болю. Біль був таким сильним, що йому до­велося вигадати кілька образів, аби пізніше його описати. Голова боліла так, немов усередині копир­сався сердитий дикобраз. Непогано, подумав він. Потрібно записати до блокнота.

«До якого блокнота?» — раптом з’явилася думка. «Хто я?» — подумалося потім. Черевики, щось пов’язане з черевиками.

Так завжди буває, коли ті, кому стерли пам’ять, приходять до тями. Стара особистість існує ще кіль­ка хвилин, намагаючись повернутися, доки її не про­женуть зовнішні стимули.

Мокасин сів, і дикобраз зовсім сказився і почав колоти голками кожен сантиметр м’якої тканини мозку.

— Ох,— простогнав Мокасин і обхопив свою бідо­лашну голову. Що таке? Де він? Як він сюди потрапив?

Чоловік подивився на свої руки. На секунду мо­зок побачив тату на шкірі, але образ швидко зник. Шкіра була без єдиної цяточки. Сонячний промінь блискавкою пробіг по ліктю.

Навколо була савана. Теракотова рівнина на го­ризонті переходила в пурпурні пагорби. Золотистий сонячний диск висвітлював розтріскану суху землю. З’явилися дві постаті, елегантні, немов гепарди.

Чоловіки були справжніми гігантами, майже зо два метри на зріст. У кожного був овальний щит, тонкий спис і мобільний телефон. Волосся, шия і вуха прикрашали різнокольорові намиста.

Мокасин скочив на ноги. На ногах у нього, як він помітив, були шкіряні сандалі. У чоловіків — кросів­ки «Nike».

— Допоможіть! — закричав він.— Допоможіть!

Чоловіки змінили курс і підійшли до розгублено­го гангстера.

— Джамбо, брате. Ти заблукав? — спитав один.

— Перепрошую,— відповів Мокасин на бездоган­нім суахілі.— Я не розмовляю на суахілі.

Чоловіки перезирнулися.

— Зрозуміло. Як тебе звуть?

— Мокасин,— відповів мафіозний мозок.—