Читати книгу - "Канни і виноград, Олег Федорович Чорногуз"

тепер поганяймо ось за цією адресою. Якщо моя версія правильна, то на мене завтра чекає відпочинок, а на вас, сержанте, мотоцикл, що потребує негайного ремонту. Ви мене зрозуміли, Квочко? Бо колись ця безвідповідальність.. – він не договорив. Квоччин мотоцикл кілька разів вистрілив і помчав у заданому напрямку, заглушивши останні майорові слова.

Цегляний будинок з мезоніном, до якого вони під'їхали, потопав у гіацинтах, кленах, бузку, англійському плевелі, в кущах аґрусу і смородини, плющах і трояндах, рододендронах і андромедах, кореопсисах і гейхерах, ворсянці і борщовику, тюльпанах і крокусах, диких виноградниках і фруктових деревах. Біля альтанки з шестигранним дахом кольору неба росли: струнка пірамідальна тополя, гостролистий клен і велетенська сосна звичайна, гарно квітуча деревна ліана, або, як її ще називають, – китайська гліцинія, що тримала в своїх цупких «обіймах» усі три стовбури, утворюючи живий гамак, на якому мирно погойдувався професор Шлапаківський. Він про щось жваво розповідав своєму колезі по шприцу і скальпелю – Івану Махтейовичу Скрупняку.

Майор по-молодечому вискочив з коляски і попрямував до альтанки.

– Але де мій портфель, убийте, не пригадую, – долинули до натренованого вуха майора останні професорові слова.

– У мене, – промовив Ситорчук і почергово, не порушуючи етикету, потиснув обом руки.

– Я захоплений вами, молодий чоловіче. Ви робите успіхи. Вітаю, вітаю!..

– Спасибі, дякую, – скромно і навіть трохи сором'язливо відповів майор, сідаючи в парусиновий шезлонг, що запропонував йому доцент Скрупняк.

– Але це ще не все, – підвівся з свого райського куточка Арнольд Іванович, – у мене пропав пес, загубився фейлетон, а знайшовся тільки amie de la maison[37], як французи кажуть.

– І нове захоплення, – майор подав список сучасних класиків.

– О, ви й про це вже знаєте, майоре! Ніяк не втямлю, чорт забирай, як я опинився аж у Будапешті, адже збирався в лазню. – Професор розім'яв задерев'янілі ноги й вів далі: – Чарівне місто Будапешт, і ввічлива, я б сказав, як у нас, міліція. Їхній комісар мене зрозумів з півслова, як і ви, молодий чоловіче. Я весь час згадував вас. Але, повірте, забув ваше прізвище...

– Ситорчук, – підказав майор.

– Ну, звичайно, Ситорчук. Саме це прізвище й крутилося в моїй голові. Ви ж знаєте, я добре пам'ятаю тільки те, що у мене склероз. Ха-ха-ха! Так на чому ми з вами зупинилися?

– Вас зацікавило, як ви опинилися за кордоном.

– О, так. Я б дуже хотів, щоб ви розповіли мені, як це могло статися.

– Охоче, – поблажливо посміхнувся майор. – Але перед тим, як поясните мені, чому ви, Арнольде Івановичу, зрадили... – Ситорчук зробив паузу, помітивши наближення сержанта. – Знайомтесь: наш досвідчений криміналіст сержант Квочка.

– Доцент Скрупняк, – відрекомендувався Іван Махтейович, за звичкою витираючи руку об фартух.

– А ми з вами, молодий чоловіче, якщо мене не зраджує пам'ять, десь уже зустрічалися. Чи не так?

– Достеменно, – крякнув Квочка. – У вас на квартирі...

Професор зробив вигляд, що він пригадує, і, підійшовши до Ситорчука, поцікавився:

– Так про що ви хотіли мене запитати?

– Чому ви зрадили свою звичку колекціонувати найгірші книги року, а перейшли несподівано на класиків? Як колекціонер, я особисто це розцінюю як чорну зраду, професоре...

– О, скільки пафосу, молодий чоловіче! Але й ви теж, бачу, зрадили свою звичку: з мундштука перейшли на люльку...

– Мене тільки загроза смерті змусила...

– Пардон, месьє! Але чому ви гадаєте, що саме це не загрожувало мені?

– Цікаво!

– Нічого цікавого не бачу. Та ганебна бібліотека задала мені стільки клопоту...

– І, до речі, нам, – вставив чотири слова майор.

– Так, і вам. Ви пам'ятаєте пограбування на вулиці Степана Руданського?

– Ну, звичайно.

– Але чи знаєте ви, висловлюючись мовою газетних рубрик, скільки я мав після того неприємностей? Не минало й дня, щоб мене не переймали на вулиці й не хапали за барки. Мені день і ніч погрожували по телефону, писали анонімки окремі особи й групи товаришів. І, нарешті не я зрадив, мене зрадили. Оце і є, як ви кажете, чорна зрада професора Шлапаківського.

– Ви маєте на увазі Парфенону Микитівну?

– Так. Саме так, молодий чоловіче. Висловлюючись “in camera”[38], у мене тепер з'явився друг сім'ї...

– Я знаю, – майор спробував зупинити професора Шлапаківського, але вже було пізно. Камінь кинуто – словесна лавина насувалася. Майорові залишилося засікти час і зручніше вмоститися в шезлонгу. Доцент Скрупняк, взявши сержанта Квочку під руку, повів показувати свій сад. Арнольд Іванович тим часом продовжував:

– Парфуша вважає, що я ревную. Ви чуєте – «професор Шлапаківський ревнує». А я уже в тому віці, коли ревнощі, як і спокій, мені тільки сняться. Ви, до слова кажучи, молодий чоловіче, одружений?

Ситорчук, посміхаючись, заперечливо похитав головою.

– І ніколи не одружуйтесь! Ніколи. У нас і так, як писав наш земляк Гоголь, «багато, нещасть на землі, так Бог ще створив жінку». Беріть приклад з класиків. Забудьте, що таке жінка. Я, слава Богу, був одружений тричі. Чуєте – тричі. Тільки юридично. Більше не дозволяється. І все то – фата моргана. Запевняю вас.

Майор нагнувся, щоб не показати Шлапаківському, що він посміхається, механічно зірвав листок триколірної фіалки і, роблячи вигляд, ніби вивчає його будову, обдивлявся сад, будинок і оповитий зеленим плющем дощатий високий паркан. Ситорчук знав, що професор Шлапаківський, як і більшість старих людей, нагадує зіпсований кран, з якого безупинно тече словесна каламуть – і зупинити її вже майже неможливо. Тому Ситорчук вдавав, що уважно слухає свого співбесідника, хоч насправді думав про щось своє і в голові залишав тільки головне, відсіюючи все другорядне.

– Отже з ганебною бібліотекою покінчено. Хай їй чорт! Віднині переходжу на класиків. З них більшість – це живі й інтелігентні люди. Вони на провокаційні телефонні дзвінки й анонімки не здатні. А зараз, я вас прошу, розкажіть: як я опинився між небом і землею?

– Тільки не зараз, Арнольде Івановичу, – відповів майор.

Професор здивувався:

– Це що – державна таємниця?

– Ні, але так треба. Я згодом вам усе поясню. Дайте мені слово, що ви зробите так, як я вам скажу.

– Я вам даю його, молодий чоловіче. І, гадаю, дотримаю, коли, звичайно, не забуду... Через свій... о, бачте, а як ця хвороба називається, убийте, не пригадаю.

– Склероз, – підказав