Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Після однієї з таких зустрічей Довженко і зробив той пам’ятний запис. А тут ще сама можливість зйомок «Поеми про море» раптом стала сумнівною через кошторис, немилосердно покромсаний бюрократами з Міністерства культури. От цікаво, як на виділені з барського плеча жалюгідні копійки можна зняти повнометражний ігровий фільм?! Їм у Мінкульті легко говорити: «Думайте, товариші, думайте. По своєму ліжку простягайте ніжку, як каже мудрий наш нарід!.. Адже перед радянським соціалістичним господарством стоять також інші завдання, не менш важливі, ніж ваше кіномистецтво».
І от нарешті сталося: настав перший знімальний день нової картини… Однак через погане самопочуття Олександр Петрович так і не виїхав з дачі. Юлії Іполитівні довелось телефонувати на кіностудію та скасовувати сьогоднішні зйомки, а потім ходити навшпиньках довкола чоловіка, який забувся у важкому неспокойному сні. Оце щойно прокинувся – і любляча дружина стоїть на колінах біля хворого…
– Ні-ні, Юленько, кажу тобі, що Никифор Кузьмич тут ні до чого. Хоча… Хоча непрямо – так, мабуть, десь трохи дотичний.
– Овва, знаю я це «трохи» й «мабуть»! – не стримавши потужних емоцій, вона обурено сплеснула руками.
– Не вередуй, моя люба, не треба. Тим паче, якщо я сказав «дотично», то так воно і є, – заперечив чоловік. – Никифор Кузьмич мислить усе ж не настільки масштабно. Ну так, стосовно Дніпровського і Каховського водосховищ він в курсі справ як безпосередній будівельник. Адже він навіть відсидів через те, що намагався протестувати. Нехай небагато, нехай всього лише три роки – але ж відсидів!..
– А може, не варто зараз…
– Ні-ні, Юленько, кажу ж тобі: всього лише двома штучними морями проблема далеко не вичерпується! Дніпровське і Каховське водосховища – це охвістя гідрокаскаду, який хочуть побудувати вздовж русла Дніпра по всій українській території. Мало хто уявляє, чим насправді є гідрокаскад. Затоплення плодючих українських земель, знищення наших сіл разом зі старовинними церквами та з могилами наших предків – так, це колосальна трагедія, непоправна втрата… Але ж це ще не все, далеко не все, Юленько!.. От, скажімо, той-таки Никифор Кузьмич просто боїться уявити, чим може обернутися катастрофа на каскаді в цілому. На всіх морях, на всіх греблях. А я уявив… Точніше, щойно побачив сон про це.
– Сон? І що ж то був за сон… – Юлія Іполитівна дивилась на чоловіка з неприхованою тривогою.
– Чи знаєш ти, Юленько, що найвище за течією дніпровське водосховище планують побудувати просто над Києвом? Чи знаєш, що сталося в Запоріжжі після підриву греблі Дніпрогесу в сорок першому році? Отож уяви, що те саме сталося зі столицею УРСР…
– Олександре, не треба…
– Але ж саме ці руйнування мені наснилися!!! – чоловік ухопив дружину за руку настільки міцно, що вона не могла вирватися. – Більше того, водяний вал з Київського моря переливається далі – в наступне водосховище. Якщо тамтешня гребля чи дамба не витримують, тоді вниз за течією помчить уже подвійна порція води! А далі потрійна… аж поки весь той вал не вихлюпнеться в Чорне море… Уявляєш, що мені наснилося?!
– Кажу тобі, припини. У тебе надто бурхлива фатазія художника. Ти краще не про дурний сон думай, а про зйомки нового фільму.
– Ні-ні, Юленько, «Поему про море» я зняти вже не встигну. Ти її зніматимеш, вже як мене не стане.
– Олександре, та що ти таке верзеш?! Ти сам!..
– Не сперечайся, я так відчуваю. А про весь каскад морів людям розповість один хлопчик. Він уже народився… його звуть…
Раптом губи Довженка посиніли, він стиснув руку дружини просто з неймовірною силою і прохрипів:
– Кредо!.. Хлопчик каже: «Розповісти про каскад – таке моє КРЕДО!..»
Тоді його пальці раптом заслабли, обличчя скривилося, Олександр Петрович прошепотів ледь чутно:
– «Швидку»… серце…
І знепритомнів. Юлія Іполитівна підхопилася з колін і негайно помчала до телефону. Тільки б «швидка» встигла приїхати сюди, в Передєлкіно. Ну чому, чому Олександр Петрович на захотів лишатися в Москві, чому попросив привезти його сюди?! Так, звісно, тут і повітря чистіше, й шуму ніякого. Але ж, з іншого боку, спробуй-но дістатися з дачного селища до лікарні!.. В такій ситуації мимоволі засумніваєшся, де краще перебувати: тут або все ж таки в місті?..
Втім, тепер не час думати над цим. Тепер має значення одне-єдине: тільки б «швидка» встигла доїхати!!! Тільки би встигла!..
1957 Остання шана
Каховський завод металоконструкцій, вул. Пушкіна, № 109, Каховка, 8 квітня 1957 року
Вихід на роботу в понеділок зранку – річ не надто приємна, особливо коли тобі всього лише 23 роки: позаду один-єдиний вихідний на тиждень, попереду цілих шість робочих днів… А тут ще специфікацію ніяк не вдається докупи звести – чорти забрали би цей ідіотичний документ! Дякувати Ісидору Мартиновичу, що позавчора вже близько четвертої години дня змилостивився і мовив заспокійливо:
– Кешо! Давай-но закруглятися й додому збиратися, бо субота все ж таки. Хрін уже тертий з пробором на ту твою дурнувату специфікацію, чорти б її забрали – в понеділок її доробиш.
– То ви ж самі мене підганяли, бо ми проект закрити не можемо… – почав технік, однак начальник був категоричним:
– Ходім вже додому, кому кажуть!!! Проект все одно в понеділок здавати доведеться, сьогодні, однак, не встигнемо. Тільки дивись мені!..
Ісидор Мартинович скривив губи, зсунув брови до перенісся, продемонстрував підлеглому кулак і попередив:
– Тільки диви, щоб максимум до одинадцятої нуль-нуль специфікація була вивірена до останньої коми! Інакше… сам розумієш.
Отож сьогодні технік прибіг на роботу, вже маючи відповідний настрій, як раптом почув категоричне:
– Кешо, на тебе в «першому відділі»34 давно вже чекають і ніяк не дочекаються, зайди туди, будь люб’язний.
– А-а-а… як же специфікація? – спитав він. Однак прихований натяк на спротив навіть у такій от безневинній формі вмить зірвав бурю палкого начальственного гніву:
– Нумо взяв ноги в руки та й побіг у «перший відділ», хрін на тебе тертий з пробором!!! Чим швидше там усе владнаєш, тим швидше специфікацію свою доб’єш!!! І дивись мені, щоб…
Проте не дослухавши, які нещастя збирався наобіцяти на його голову керівник проекту, технік уже поспішав широким кроком до головного корпусу. Звісно ж, «перший відділ» нікого не смикатиме просто так, через якісь несуттєві дрібниці в понеділок зранку. Отже, сталося щось таке, що заслуговувало на теперішній виклик. Тільки от що саме, цікаво дізнатися…
– Чи можна зайти? – спитав він ввічливо, коли після стуку
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.