Читати книгу - "Книга Відлиги. 1954-1964, Тимур Іванович Литовченко"

Майданек. А вже там не потоваришував би з іншими українцями – палкими адептами національно-визвольної ідеї, не влився б після звільнення до лав бандерівської ОУН… а отже, не опинився б серед тих, хто рано-вранці в неділю 4 листопада 1956 року обороняв підходи до мосту Сталіна в Будапешті від радянських військ, які докладали всіх можливих зусиль для придушення Угорського повстання.

Але восени 1941 року на лівому березі Клевені в березовому гайочку Юрко Мендрунь зробив те, що зробив. Ну так, насправді кістки його ніг не були перебиті – напередодні фашистські кулі всього лише прошили м’язи. Тому пересуватися він і справді міг, хоч би й кульгаючи по черзі на обидві ноги. Просто вдаючи повну неспроможність, заощаджував сили – тому його всю дорогу тягли на собі товариші.

З іншого боку, рани відчутно боліли, і присісти біля підстреленого, щоб помацати пульс або перевірити наявність дихання, він би навряд чи спромігся, навіть якби й хотів. Юркові ситуація видавалася обнадійливою. Перевдягнутого в цивільне Артемку Рідкодуба вони відіслали зробити розвідку – той перебував десь далеко. У короткій сутичці з парою німців, які наштовхнулися на групу поранених радянських бійців, загинули всі – як вороги, так і Єгор Андрійчик з Макаром Білястим.

До останнього моменту в живих лишилися двоє – Юрій Мендрунь та Олексій Учень. З чотирьох набоїв у комісарському ТТ один був витрачений на фашиста, інший – на збереження таємниці бійця Мендруня. Тому, щиро радіючи неймовірному везінню, Юрко сховав до своєї протигазної сумки пістолет з двома останніми набоями, підібрав із землі якусь ковіньку і, помітно кульгаючи, пошкандибав геть. Ніякої зброї у мертвих фашистів не взяв: ті, хто знайде тіла на галявині в гайочку, мають бути впевнені, що радянські бійці та німці постріляли один одного, тоді як зникнення, наприклад, німецького карабіна засвідчило б, що хтось забрав його з місця сутички. Тоді фашисти захочуть прочесати березняк – а він на прострелених ногах (хоч і з вцілілими кістками) від переслідувань не втече…

Що ж до Льошки… Нехай вибачає, але на війні виживають більш спритні й більш везучі. Їм дістається життя. А тих, хто загинув – їх називають героями, їхні подвиги оспівують в піснях. І нарешті, за їхню смерть мстяться підлим ворогам. Якщо Юрко Мендрунь вижив, то за героїчну смерть товаришів (з Олексієм Учнем включно) він помститься фашистам. Але все ж таки насамперед спробує розшукати Жорку Храпливого – підлого перебіжчика, зрадника Радянської Батьківщини!..

* * *

– То… товаришу лейтенанте, ви… Ви, що, знали… цього?

Командир групи десантників ошелешено, але водночас якось підозріло дивився на чекіста, який все ще приводив до ладу свою шинель.

– Так, знав, – спокійно підтвердив лейтенант держбезпеки Мендрунь. – Воювали ми колись разом ще в сорок першому. На Сумщині це було, є там таке село Черневе… До речі, як не дивно, але генерал-лейтенант Бабаджанян тоді також був нашим командиром, от тільки командував він ще не механізованою армією, а всього лише полком. Та й звання мав лише майорське. Але все ж таки дивно, хіба ні?..

– А-а-а… цей? – командир десантників кивнув на мертвого бандерівця.

– А цей був рядовим необученим, як і я сам. От поглянь сюди…

Схилившись над небіжчиком, чекіст щосили смикнув убік комір його куцого пальтечка, потім розірвав сорочку і, побачивши праворуч на грудях, ближче до плеча застарілий шрам, пояснив:

– Воно, падло таке, здатися фашистам хотіло, отож я його і пристрелив. Тобто тільки думав, що пристрелив, а насправді це стерво вижило. І судячи із сьогоднішніх подій – таки пішло прислужувати ворожим недолюдкам. Що ж, у сорок першому році я його не добив, довелось робити це зараз.

– А ви?.. Тоді… тепер… потім, після того…

– А я стільки на криваві звірства надивився, проїжджаючи додому через Західну Україну, стільки!.. Вони ж у Стрию, наприклад, просто при мені людей на залізничній платформі розстрілювали й вішали, я від цих бандюків тоді ледь відбився. Отож, діставшись додому, не зміг перетворитися на цивільну галушку, тому зрештою пішов служити до держбезпеки, на лейтенанта навіть вивчився. Бо з цими тварюками треба боротися!.. Розпеченим залізом їх випалювати!.. Всіх до одного, без жалю!..

Чекіст якось по-звірячому загарчав, потім додав:

– Ну що ж – вважай, вони таки догралися. Не за ними – за нами правда, за нами сила, за нами й перемога! Ми всіх цих вилупків винищимо, я в тому ані на краплю не сумніваюся.

Після цих слів і лейтенант держбезпеки Мендрунь, і командир десантників, і бійці їхньої групи перевели погляд на міст Сталіна, яким на другий бік Дунаю переправлялися героїчні радянські вояки.

Дача Олександра Довженка, селище Передєлкіно, Московська область, 25 листопада 1956 року

– Юленько! Юленько!..

– Що, Олександре, «швидку» викликати нарешті будемо?

– Ні-ні, тільки не це…

– Але чому?! Знаєш, я боюся…

– Не бійся, Юленько, не треба. Точніше, не того треба боятися.

– Знов ти за своє?! Олександре, давай-но поводитися розважливо. Ти ж не маленький хлопчик, здається. Онде голова вся сива…

– Люба моя, ти прекрасно знаєш, що посивів я ще в тридцятому році, як «Землю» мою шельмували.

– Та знаю, знаю! Пам’ятаю й не забуду ніколи.

– Не забудеш, Юленько, не забудеш. А тому дай мені сказати…

– Знов ти про цього Чоловіка-з-Люлькою, так?! Знов?!

– Ти Артеменка маєш на увазі?

– Його самого, – щоб зайве не дратувати хворого чоловіка, Юлія Іполитівна відвернулася й лише тоді невдоволено підібгала губу.

– А Никифор Кузьмич тут ні до чого, між іншим.

– Невже?..

Вона кинула на чоловіка недовірливий погляд, бо теперішні негаразди з серцем у Олександра Петровича розпочалися після знайомства з цим навіженим будівельником, який свого часу надумав протестувати проти спорудження Каховського водосховища. Довженко спеціально декілька разів їздив у відрядження кудись на Херсонщину… в Цюрупинськ, здається… чи в Нову Каховку… вивчав Великий Луг перед затопленням. Він ще з товаришем Корнійчуком на цей предмет зустрічався і довго обурювався, чому для отримання дозволу на цю работу режисерові треба неодмінно йти до голови Спілки письменників…

Так, було, було.

Отож саме в одній з поїздок просторами Південної України він і познайомився з цим самим Артеменком. Коли точно це сталося? Важко пригадати. Хіба що за щоденниковим записом:

«Наше нове море – наше нове горе

Так народ говоре про море»

Раніше, до їхнього знайомства, Олександр Петрович дивився на проект спорудження Дніпровського гідрокаскаду значно позитивніше, ніж після. Щось таке цей Артеменко нарозповідав… Щось жахливе. Щось про підірвану в 1941 році греблю Дніпрогесу, про масову загибель людей в Запоріжжі