Читати книгу - "Микола Джеря, Нечуй-Левицький"

за­шу­мi­ло й за­гу­ло, не­на­че сос­но­вий лiс на вiт­рi, а чор­на хма­ра так шви­д­ко рос­ла й бiг­ла, що мож­на бу­ло слiд­ку­вать за нею очи­­ма. Мо­ре по­чор­нi­ло пiд нею, i во­на в од­ну мить не­на­че по­г­ли­ну­ла ко­раб­ля. З мо­ря на­бiг­ла хви­ля з бi­ли­ми гус­ти­ми гре­бе­ня­ми i по­ча­ла нi­би тан­цю­вать кру­гом чов­на.

Микола був впер­ше на мо­рi. Йо­го твер­да ду­ша тро­хи спо­ло­ха­лась, але йо­го го­ре бу­ло важ­че од тiєї хви­лi. Вiн си­дiв на чов­нi й сум­но ди­вив­ся на то­го звi­ра, що на­бi­гав на йо­го.

В мо­ре впа­ло кiлька здо­ро­вих важ­ких кра­пель до­щу, а за ни­ми ра­зом нес­по­дi­ва­но за­гув страш­ний вi­тер, ки­нув чо­вен вго­ру, як трi­соч­ку. По­си­пав­ся, як з ре­ше­та, наг­лий кра­п­лис­тий дощ, а да­лi по­лив як iз вiд­ра. Мо­ре зас­тог­на­ло й за­гу­ло, як сос­но­вий бiр в час бу­рi. Бе­рег за­ку­тав­ся в ту­ман та в дощ. Сон­це зай­шло з хма­ри. Все змi­ша­лось в од­ну мить i зли­лось до­ку­пи: i зем­ля, й мо­ре. На мо­рi ста­ло по­но­чi, i тiльки вi­тер свис­тiв, ши­пiв та ре­вiв, як звiр.

Вода по­ча­ла за­ли­вать чо­вен. Ви­со­кi бi­лi гре­бе­нi би­лись об дош­ки, пiдс­ка­ку­ва­ли вго­ру, пе­ре­лi­та­ли че­рез чо­вен. Ми­ко­ла по­чав ви­ли­ва­ти во­ду з чов­на при­гор­ща­ми.

А в той час на бе­ре­зi в ку­ре­нi си­дi­ла Мок­ри­на i ди­ви­лась на страш­не мо­ре. У неї на ду­шi по­хо­ло­ло. Во­на пла­ка­ла, як ма­ла ди­ти­на, i не зво­ди­ла очей з то­го мiс­ця, де сто­яв на мо­­рi чо­вен, до­ки не­бо од­ра­зу ви­яс­ни­лось, до­ки пе­рес­тав вi­­тер в од­ну мить, не­на­че втiк з мо­ря на сте­пи, щоб на­гу­ля­тись ще на сте­пах дос­хо­чу на роз­дол­лi.

Надворi ра­зом сти­ши­лось. Швид­ко мо­ре з бе­ре­га заб­ли­ща­ло, все вкри­те бi­ли­ми гре­бе­ня­ми по зе­ле­нiй во­дi, як бу­ває сi­но­кос вкри­тий дов­ги­ми по­ко­са­ми. Сон­це яс­но бли­ща­ло з-за хма­ри; не­бо над мо­рем ста­ло си­зе, i на то­му си­зо­му не­бi заб­ли­ща­ла пиш­на ве­сел­ка. Во­на об­пер­ла­ся од­ним ду­же ши­ро­ким кiн­цем об мо­ре, а дру­гим по­тяг­ла­ся да­ле­ко за озе­ро, за плав­нi в рiв­ний ши­ро­кий степ. Чер­во­нi, жов­то­га­ря­чi й жов­тi ве­сел­ча­нi сму­ти бу­ли та­кi ярi, не­на­че го­рi­ли ти­хим по­лум'ям, а че­рез ши­ро­кий край ве­сел­ки, розс­те­ле­ний, як па­ви­че­вий хвiст, по мо­рi, бу­ло яс­но вид­ко зе­ле­не мо­ре. бi­лi гре­бе­нi на хви­лях, по­фар­бо­ва­нi то чер­во­ним, то жов­тим, то си­нiм кольором ве­сел­ки. Ве­сел­ка за­хо­пи­ла й ко­ра­бель з йо­го мок­ри­ми вiт­ри­ла­ми i не­на­че вкри­ла йо­го яко­юсь пиш­ною до­ро­гою тка­ни­ною.

Мокрина наг­ле­дi­ла чор­ну цят­ку мiж бi­ли­ми хви­ля­ми i зра­­дi­ла, як ма­ла ди­ти­на. Во­на жда­ла ве­чо­ра i за­ду­ма­ла, по­таєнцi од батька, од­вез­ти Ми­ко­лi хлi­ба й во­ди.

Тим ча­сом до ку­ре­ня вер­нув­ся ста­но­вий з де­сяцьки­ми. Во­ни дур­нi­сiнько блу­ка­ли в оче­ре­тах та в осит­ня­гах, не знай­шли бур­лак i тiльки змок­ли до са­мих со­ро­чок. Ста­но­вий поїхав в мiс­то й пос­та­вив на вар­тi де­сяцьких на всю нiч, обi­ця­ючи на­вi­да­тись з мiс­та дру­го­го дня.

Надворi по­ча­ло смер­кать. Мок­ри­на взя­ла тик­ву з во­дою, хлiб i ва­ре­ної ри­би i пiш­ла бу­цiм­то до­до­му, а тим ча­сом во­на зай­шла да­ле­ко-да­ле­ко за кру­тий бе­рег, знай­шла ле­ге­нь­кий чов­ник, сi­ла в йо­го i по­ча­ла ждать, по­ки зiй­де мi­ся­ць. Во­на бо­ялась по­ми­ну­ти в тем­ря­вi Ми­ко­лин чо­вен i вип­лис­ти да­ле­ко в мо­ре.

Зiйшов чер­во­ний мi­сяць. Мок­ри­на вхо­пи­ла вес­ло i по­ли­ну­ла на мо­ре.

Микола ввесь мок­рий си­дiв на чов­нi, мов де­рев'яний. Вiн нес­по­дi­ва­но уг­ле­дiв, що до йо­го наб­ли­жається чов­ник. Йо­му зда­ло­ся, що то за ним го­ниться де­сяцький, i вiн пiд­няв уже важ­ке вес­ло, щоб те­леп­нуть йо­го по го­ло­вi, як тра­питься мiж ни­ми спо­тич­ка на во­дi, але зап­ри­мi­тив, що в чов­нi си­дить дiв­чи­на. Чер­во­ну­ва­тий свiт заб­ли­щав на її ви­ду, на синьому кер­се­тi, на бi­лих ру­ка­вах.

- Це я! - ти­хо про­мо­ви­ла Мок­ри­на, i її ле­генький чов­ник стик­нув­ся з Ми­ко­ли­ним чов­ном i стук­нув, уда­рив­шись об Ми­ко­лин чо­вен.

Микола не йняв вi­ри своїм очам: але чор­нi бро­ви яс­но чор­нi­ли на дi­во­чо­му ло­бi, а рум'янець на що­ках бу­ло знать на­вiть при мi­ся­цi.

- Десяцькi зос­та­лись ко­ло ку­ре­ня на вар­тi на цi­лу нiч. Я зна­ла, що в те­бе не­ма нi шмат­ка, нi скиб­ки хлi­ба, i оце при­вез­ла то­бi хлi­ба, во­ди й ри­би.

I з ти­ми сло­ва­ми во­на пос­та­ви­ла в Ми­ко­лин чо­вен тик­ву з во­дою, пок­ла­ла хлiб та ри­бу.

- Спасибi то­бi, Мок­ри­но! Яка доб­ра в те­бе ду­ша! Чи пак батько знає, що ти тут? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Нi, не знає й не зна­ти­ме, бо я йо­му за це не ска­жу. Хi­ба ти ска­жеш…

- Навiщо ме­нi ка­зать… - неп­ри­вiт­но про­мо­вив Ми­ко­ла.

- Як ти не ска­жеш, то я са­ма не приз­на­юсь, хоч би ме­не батько за­мор­ду­вав i вбив. Для ме­не не­ма й не бу­де нi­якої при­ти­чи­ни, щоб од­вi­дать те­бе й на­го­ду­ва­ти.

Микола до­га­давсь, що смi­ли­ва Мок­ри­на при­вез­ла йо­му хар­чi несп­рос­та, i не знав, що й ка­зать Мок­ри­нi.

- Чи вже ж ти не бо­ялась са­ма плис­ти чов­ном вно­чi? - спи­тав Ми­ко­ла.

- Не бо­ялась, бо зна­ла, що те­бе знай­ду. А з то­бою ме­нi не страш­но. Чо­го ти та­кий смут­ний?

- Нема чо­го ме­нi ве­се­лим бу­ти.

- Ти, пев­но, по­ки­нув батька-ма­тiр десь да­ле­ко. То­бi жал­ко за своєю сто­ро­ною, шко­да батькiв.

- Мiй батько вмер, - ти­хо обiз­вав­ся Ми­ко­ла. Мок­ри­на не нас­мi­ли­лась бiльше йо­го роз­пи­ту­вать i про­мо­ви­ла:

- Знаєш що, Ми­ко­ло! Я те­бе про­ве­ду в озе­ро че­рез єрик в оче­ре­ти. Там то­бi бу­де без­печ­нi­ше пе­ре­си­дiть ли­ху го­ди­ну. Вис­мик­ни кiш­ку та ру­шай­мо в до­ро­гу.

- А ти ж не на­ве­деш на ме­не де­сяцьких? - з ост­ра­хом спи­тав Ми­ко­ла.

Мокрина спа­лах­ну­ла якось уся, усiм тi­лом. Во­на пал­ко про­­мо­ви­ла:

- Не на те я те­бе люб­лю, щоб ви­ка­зать або ви­да­ти де­ся­ць­ким.

Миколi ста­ло нi­яко­во, ста­ло й жаль бiд­ної дiв­чи­ни, жаль її чор­них брiв i рум'янцю. Вiн тро­хи не ви­мо­вивсь, що вiн жо­на­тий, але як гля­нув на пиш­нi дi­во­чi бро­ви, на мо­ло­де пал­ке ли­це, на хист­кий стан, то йо­го сло­во не­са­мо­хiть за­де­р­жа­лось на язи­цi. Мок­ри­на си­дi­ла з ним по­руч. Їх чов­ни чер­ка­лись бо­ка­ми. Вiн по­чу­вав огонь од її га­ря­чо­го ли­ця, i кра­са сте­по­вої дiв­чи­ни при­ча­ру­ва­ла йо­го на той час при яс­но­му мi­ся­це­вi, нi­би кра­са ру­сал­ки.

Мокрина пог­на­ла свiй чов­ник до бе­ре­га. Чо­вен, як ка­чур, по­ли­нув по во­дi. Ми­ко­ла поп­лив слiд­ком за нею.

Вона по­вер­ну­ла чо­вен в один єрик, про­ко­па­ний в озе­ро, i во­ни поп­лив­ли по озе­ру. Швид­ко за­ше­лес­тiв об чо­вен гус­тий осит­няг, i Мок­ри­на пог­на­ла чов­на мiж дво­ма ряд­ка­ми осит­ня­гу, нi­би по ка­на­вi. Чис­те, не­за­рос­ле мiс­це то зву­жу­ва­лось, то мiс­ця­ми роз­хо­ди­лось, нi­би озер­це, то йшло мiж оче­­ре­та­ми, не­на­че ши­ро­ка рiч­ка, по­тiм зно­ву зву­жу­ва­лось, кру­ти­лось на всi бо­ки, а да­лi чо­вен зап­лив в та­ке вузьке мiс­це, що лед­ве су­нув­ся мiж