read-books.club » Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

152
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 26 27 28 ... 55
Перейти на сторінку:
по­бут у мон­гольсько­му та­борі? Мов га­дю­ки, вертіли її сер­це ті пи­тан­ня, і во­на да­ла сльозам во­лю і пла­ка­ла, мов з жит­тям своїм про­ща­ла­ся.

Батько ти­хи­ми, три­вож­ни­ми кро­ка­ми прис­ту­пив до неї, по­ло­жив ру­ку на її пле­че,- во­на не підво­ди­ла го­ло­ви, не ру­шалась, не пе­рес­та­ва­ла пла­ка­ти.

- Доню Мирославо,- ска­зав він,- не плач! Дасть бог, усе ще доб­ре бу­де!

Мирослава мов не чу­ла нічо­го, сиділа нед­виж­не, холод­на, бе­зу­час­на.

- Забудь то­го смер­да! Гар­на бу­дучність че­кає те­бе, а він… Що він! Завт­ра в по­луднє він упа­де тру­пом від мой­ого ме­ча.

- Хто? - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва роз­ди­ра­ючим сер­це голос­ом.

Боярин зля­кав­ся то­го го­ло­су і відсту­пив­ся від доч­ки, що зірва­лась на рівні но­ги.

- Хто впа­де тру­пом? - пов­то­ри­ла во­на.- Він, Мак­сим? Ти ве­деш на­пад на Тух­лю?

- Та ні, ні! - відпе­ку­вав­ся бо­ярин.- Хто се ска­зав тобі?

- Сам ти ска­зав! - нас­та­ва­ла на нього Ми­рос­ла­ва.- Та­ту, ска­жи мені прав­ду, що за­ду­муєш? Не бійся за ме­не! Я те­пер і са­ма вже доб­ре ба­чу, що не мо­жу бу­ти Максимова, че­рез те­бе не мо­жу бу­ти! О, ти ро­зум­ний, ти хит­рий! Ти доп­ро­ва­див до сво­го! Не для то­го я не мо­жу бу­ти Мак­си­мо­ва, що ви­ща від нього ро­дом,- о ні! Я ниж­ча від нього, я чую се­бе безмірно ниж­чою від нього, бо він чис­та, чес­на ду­ша, а я доч­ка зрад­ни­ка, мо­же, й са­ма зрад­ни­ця! Так, та­ту! Ти ду­же хит­рий, та­кий хит­рий, що аж се­бе самог­о пе­ре­хит­рив! Ти ка­жеш, що мо­го щас­тя ба­жаєш, а ти вбив моє щас­тя. Але не­хай і так! Що з ме­не за хо­сен? Тіль­ко ска­жи мені, що ти за­ду­муєш нап­ро­тив нього?

- Але ж нічо­го, зовсім нічо­го! Він те­пер, мо­же, вже десь да­ле­ко в го­рах.

- Ні, ні, ні, не вірю тобі! Ска­жи мені, що ви ура­ди­ли з мон­голами?

- Говорили про те, ку­ди йти на Уг­ри.

- І ти їм хо­чеш ви­да­ти ту­хольський шлях, що­би помсти­тися на ту­хольцях!

- Дурна дівчи­но, що мені мсти­ти­ся на них! Задрібні во­ни для моєї месті. Я хо­чу пе­реп­ро­ва­ди­ти мон­голів на Уг­ри, бо чим скор­ше підуть із на­шо­го краю, тим мен­ше тут руїн на­роблять.

- О, пев­но, пев­но! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Але з поворо­то­м до­руй­ну­ють, що те­пер ли­шать ціле! І ти ве­деш їх на Тух­лю, те­пер, за­раз?

- Ні, не на Тух­лю. Я ве­ду тільки один ма­лий відділ, щоб об­са­ди­ти вхід до Тухлі.

- Хто має бра­му, той має й ха­ту! Але ро­зумію те­пер! Ти ж сам ска­зав не­дав­но он там, на горі, що завт­ра Мак­сим має з ту­хольськи­ми мо­лод­ця­ми ва­ли­ти наш дім. А ти хо­чеш з мон­го­ла­ми на­пас­ти на нього, вби­ти йо­го…

Боярин ви­ди­вив­ся на неї за­чу­ду­ва­ни­ми очи­ма; він по­чав бо­яти­ся, чи не відьма во­на, що так страш­но бист­ро вгаду­ва­ла, в чім діло.

- Доню, за­будь за нього! - ска­зав він.- Яка до­ля йо­му су­дилася, та­ка й бу­де.

- Ні, та­ту, тим ти не зве­деш ме­не! Я їду, їду до Тухлі, я ос­те­ре­жу йо­го, спа­су йо­го від твоєї засідки! А ко­ли в неї по­падеться, то я ста­ну обік нього і бу­ду бо­ро­ни­ти­ся ра­зом з ним, до ос­татнього ско­ну, про­ти те­бе, та­ту, і твоїх по­га­них со­юз­ників!

- Дівчино, ти бо­жевільна! - скрик­нув бо­ярин.- Ува­жай, не до­во­ди ме­не до гніву! Се хви­ля рішу­ча.

- Що ме­не об­хо­дить твій гнів! - відка­за­ла хо­лод­но Мирос­лава.- І що ти мені мо­жеш іще більше зло­го зро­би­ти після то­го, що зро­бив досі? Ко­ли уб’єш ме­не, то се бу­де тілько доб­родійство, бо й так мені не жи­ти. Пус­ти ме­не!

- Ні, ли­шись тут, не­ро­зум­на!

- Так, ли­шись тут, по­ки ти спокійно не за­мор­дуєш то­го, хто до­рож­чий мені над жит­тя моє! О ні, я не ли­шусь!

- Лишись! Бо­гом кля­нусь тобі, що не підійму ру­ки своєї на нього!

- О, знаю, знаю, що се зна­чить! - скрик­ну­ла Ми­рос­ла­ва.- Ну, ро­зуміється, ти бо­ярин, де ж би ти піднімав ру­ку на смер­да. Але своїм ди­ким то­ва­ри­шам ве­лиш усі зат­роєні стріли націли­ти на йо­го гру­ди!

- Ні! Ко­ли вже та­ке твоє над ним ми­ло­сер­дя, то ще раз кля­нусь тобі, що ані я, ані ніхто з моєї дру­жи­ни не ткне йо­го, хоч би він не зна­ти як на­па­дав на нас! До­сить тобі сьо­го!

Мирослава сто­яла, шар­па­на страш­ною сер­деч­ною три­вог­ою, і не мог­ла нічо­го більше ска­за­ти. Хіба ж во­на зна­ла, чи до­сить сього, чи ні? О, як ра­до бу­ла б во­на пташ­кою злетіла до нього, щи­рим ще­бе­тан­ням пе­рес­те­рег­ла йо­го! Але годі бу­ло.

Батько її взяв свою зброю і, ви­хо­дя­чи з шат­ра, ска­зав:

- Доню, ще раз ка­жу тобі і зак­ли­наю те­бе: ли­шись у та­бо­рі, по­ки я не вер­нусь, а тоді ро­би собі, що твоя во­ля бу­де. А те­пер про­щай.

Він вий­шов, і зас­ло­на з вой­ло­ка, що слу­жи­ла замість две­рей, нес­покійно за­хи­та­ла­ся за ним. З за­ло­ма­ни­ми ру­ка­ми, об­раз най­тяж­чо­го го­ря і най­ст­рашнішої три­во­ги, сто­яла Ми­рос­ла­ва на­се­ред шат­ра німа, пе­ре­хи­ле­на на­пе­ред, з ство­ре­ни­ми ус­та­ми, ухом лов­ля­чи ос­татній стук кінських ко­пит, що глух­ли й німіли по мірі то­го, як відда­ляв­ся на по­луднє відділ мон­голів, ве­де­ний батьком на за­ги­бель Ту­хольщини.

 

 

 

З важким серцем ішов Максим Беркут посеред невеличкої ватаги тухольських молодців на сповнення громадської волі. Відмалку виріс він у глибокім почуванні своєї єдності з громадою і святості громадської волі, тож і тепер, коли зовсім не впору для його серця на нього впав почесний вибір громади - прогнати з громадських земель ворога громади, якого бачили тухольці в боярині,- і тепер він не смів відмовитись від того поручення, хоч серце його рвалося і краялось на саму думку, що буде мусив стрітися з Мирославою, з її батьком як з ворогами, що буде, може, мусив боротися з боярськими лучниками або і з самим боярином, проливати кров людську в очах тої, за котру він сам готов був свою кров пролити. Правда, він твердо рішився зробити своє діло як можна найспокійніше і не доводити його аж до проливання крові, але хто ж міг йому поручити, що боярин, знаючи його слабу сторону, сам не буде шукати зачіпки? Се легше могло бути, як що.

«Але ні,- думав

1 ... 26 27 28 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."