Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

Франко І. Я.

ЗАХАР БЕРКУТ

ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ
КАРПАТСЬКОЇ РУСІ В XIII ВІЦІ

Том 16

зібрання творів

у 50-ти томах.

Частина 1

Повість історична - се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.

Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна.

Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть безперечно таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Наскільки мені удалось віддати дух тих давніх, замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволяв собі доповнювати скупий історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги і ін.). Дійові особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно.

Львів, дня 1 грудня 1882.

Ів. Франко

Випускаючи в світ «Захара Беркута» другим виданням, двадцять літ по виході першого видання, я обмежуюсь на виправлення язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом сих двадцятьох літ.

Криворівня, 1 серпня 1902.

І. Ф.

Дела давно минувших дней,

Преданья старины глубокой…

А. С. Пушкин

Сумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Прав­да, і Стрий, і Опір од­на­ко­во ми­ють її рінисті зе­лені уз­бе­реж­жя, лу­ги її од­на­ко­во пок­ри­ва­ються вес­ною тра­ва­ми та цвіта­ми, і в її ла­зу­ровім, чистім повітрі од­на­ко­во плав­ле та ко­лесує орел бер­кут, як і пе­ред давніми віка­ми. Але все інше як же зміни­ло­ся! І ліси, і се­ла, і лю­ди! Що дав­но ліси густі, неп­рохідні за­кривали май­же весь її простір, окрім ви­со­ких по­ло­нин, схо­ди­ли в до­ли­ну аж над самі ріки,- те­пер во­ни, мов сніг на сонці, сто­пи­ли­ся, зрідли, змаліли, де­ку­ди по­ще­за­ли, ли­ша­ю­чи по собі лисі об­ла­зи; інде знов із них ос­то­яли­ся ли­ше по­обс­ма­лю­вані пеньки, а з-між них де-де несміло ви­ростає нуж­ден­на сме­ре­чи­на або ще нуж­денніший яло­вець. Що да­в­но ти­хо тут бу­ло, не чу­ти ніяко­го го­ло­су, крім вів­чарської трембіти десь на да­лекій по­ло­нині або ри­ку диког­о ту­ра чи оле­ня в гу­ща­ви­нах,- те­пер на по­ло­нині гей­кають во­ларі, а в ярах і деб­рях га­лю­ка­ють ру­бачі, трачі й ґонтарі, не­нас­тан­но, мов нев­ми­ру­щий черв, підгри­за­ючи та підти­на­ючи кра­су ту­хольських гір - столітні ялиці та сме­ре­ки, і або спус­ка­ючи їх, по­тя­тих на ве­ликі бо­тю­ки, долі по­то­ка­ми до но­вих па­рових тар­таків, або та­ки на місці ріжу­чи на дош­ки та на гонти.

Але най­більше зміни­ли­ся лю­ди. Звер­ха гля­нув­ши, то не­мовби змог­ла­ся між ни­ми «культу­ра», але на ділі виход­ить, що змог­ло­ся тільки їх чис­ло. Сіл і присілків більше, хат по се­лах більше, але за­те по ха­тах убо­жест­во більше і нуж­да більша. На­род нуж­ден­ний, при­би­тий, по­ну­рий, су­проти чу­жих несмілий і не­до­теп­ний. Кож­дий дбає тільки про се­бе, не ро­зуміючи то­го, що та­ким ро­бом розд­роб­лю­ються їх си­ли, ос­лаб­люється гро­ма­да. Не так тут ко­лись бу­ло! Хоч мен­ше на­ро­ду, та за­те що за на­род! Що за жит­тя кипіло в тих го­рах, се­ред тих неп­рохідних борів у стіп мо­гутнього Зе­ле­ме­ня! Ли­ха до­ля довгі віки зну­ща­ла­ся над тим на­ро­дом. Тяжкі уда­ри підко­па­ли йо­го доб­ро­бут, нуж­да зло­ма­ла йо­го свобідну, здо­ро­ву вда­чу, і нині тільки не­ясні, давні спо­ми­ни на­га­ду­ють прав­ну­кам щас­ливіше жит­тя предків. І ко­ли ча­сом ста­ра ба­бу­ся, си­дя­чи в запічку та пря­ду­чи гру­бу вов­ну, поч­не роз­повіда­ти дрібним уну­кам про дав­ню дав­ни­ну, про на­па­ди мон­голів-пе­си­го­ловців і про ту­хольсько­го ва­таж­ка Бер­ку­та,- діти слу­ха­ють три­во­ж­но, в їх си­вих оче­ня­тах блис­ко­тять сльози. А ко­ли скі­н­читься ди­во­виж­на повість, то малі й старі, зітха­ючи, шеп­чуть: «Ах, яка ж то крас­на бай­ка!»

- Так, так,- го­во­рить ба­бу­ся, по­хи­ту­ючи го­ло­вою,- так, так, дітоньки! Для нас то бай­ка, а ко­лись то прав­да бу­ла!

- А не зна­ти, чи вер­нуться ще ко­ли такі ча­си,- за­ки­дає дех­то стар­ший.

- Говорять старі лю­ди, що ще ко­лись вер­нуться, але, ма­буть, аж пе­ред кінцем світу.

Сумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Каз­кою ви­дається повість про давні ча­си і давніх лю­дей. Віри­ти не хо­тять нинішні лю­ди, що ви­рос­ли в нужді й при­тис­ку, в ти­сячолітніх пу­тах і за­леж­нос­тях. Але не­хай собі! Дум­ка по­ет­а ле­тить у ті давні ча­си, ожив­ляє давніх лю­дей, а в ко­го сер­це чис­те і щи­ро людське чут­тя, той і в них по­ба­чить своїх братів, жи­вих лю­дей, а в жит­ті їх, хоч і як не­подібнім до на­шо­го, дог­ля­не не од­но та­ке, що мо­же бу­ти по­жа­да­не і для на­ших «культур­них» часів.

Було се 1241 ро­ку. Вес­на сто­яла в ту­хольських го­рах.

Одної пре­гар­ної дни­ни лу­на­ли лісисті пригірки Зелеме­ня го­ло­са­ми стрілецьких рогів і кри­ка­ми чис­лен­них стрі­льців.

Се но­вий ту­хольський бо­ярин, Ту­гар Вовк, справ­ляв ве­ликі ло­ви на гру­бу звіри­ну. Він свят­ку­вав по­чин сво­го но­вого жит­тя,- бо не­дав­но князь Да­ни­ло да­ру­вав йо­му в Ту­хольщині ве­ли­чезні по­ло­ни­ни і ціле од­но пригір’я Зеле­меня; не­дав­но він по­явив­ся в тих го­рах і по­бу­ду­вав собі гар­ну ха­ту і оце пер­шу уч­ту справ­ляє, знай­омиться з дов­количними бо­яра­ми. По учті ру­ши­ли на ло­ви в тухольські ліси.

Лови на гру­бо­го звіра - то не за­бав­ка, то бо­ротьба тяж­ка, не раз кро­ва­ва, не раз на жит­тя і смерть. Ту­ри, мед­веді, ди­ки - се не­без­печні про­тив­ни­ки; стріла­ми з луків рідко ко­му удасться по­ва­ли­ти та­ко­го звіра; навіть ро­га­ти­ною, яку ки­далось на про­тив­ни­ка при відповіднім приб­ли­жен­ні, не­легко да­ти йо­му ра­ду. Тож ос­татньою і рішу­чою зброєю бу­ло важ­ке копіє, яким тре­ба бу­ло влучи­ти про­тив­ни­ка зблизька, влас­но­руч­но,