read-books.club » Класика » Захар Беркут, Франко І. Я. 📚 - Українською

Читати книгу - "Захар Беркут, Франко І. Я."

95
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Захар Беркут" автора Франко І. Я.. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.
Електронна книга українською мовою «Захар Беркут, Франко І. Я.» була написана автором - Франко І. Я., яку Ви можете читати онлайн безкоштовно на телефонах або планшетах. Бібліотека сучасних українських письменників "read-books.club". Ця книга є найпопулярнішою у жанрі для сучасного читача, та займає перші місця серед усієї колекції творів (книг) у категорії "Класика".
Поділитися книгою "Захар Беркут, Франко І. Я." в соціальних мережах: 

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 2 ... 55
Перейти на сторінку:

 

Франко І. Я.

 

 

ЗАХАР БЕРКУТ

 

ОБРАЗ ГРОМАДСЬКОГО ЖИТТЯ
КАРПАТСЬКОЇ РУСІ В XIII ВІЦІ

 

 

Том 16

зібрання творів

у 50-ти томах.

Частина 1

 

 

Повість історична - се не історія. Історикові ходить передовсім о вислідження правди, о сконстатування фактів, натомість повістяр користується тільки історичними фактами для своїх окремих артистичних цілей, для воплочення певної ідеї в певних живих, типових особах. Освічення, характеристика, мотивування і групування фактів у історика і в повістяра зовсім відмінні: де історик оперує аргументами і логічними висновками, там повістяр мусить оперувати живими людьми, особами.

Праця історична має вартість, коли факти в ній представлені докладно і в причиновім зв’язку; повість історична має вартість, коли її основна ідея зможе заняти сучасних, живих людей, то значить, коли сама вона жива й сучасна.

Представлення давнього громадського життя нашої Русі єсть безперечно таким предметом живим, близьким до сучасних інтересів. Наскільки мені удалось віддати дух тих давніх, замерклих часів, нехай судить критика. В деталях я позволяв собі доповнювати скупий історичний скелет поетичною фікцією. Головна основа взята почасти з історії (напад монголів і їх ватажок Пета), а почасти з переказів народних (про витоплення монгольської ватаги і ін.). Дійові особи зрештою видумані, місцевість списана по можності вірно.

 

Львів, дня 1 грудня 1882.

Ів. Франко

 

Випускаючи в світ «Захара Беркута» другим виданням, двадцять літ по виході першого видання, я обмежуюсь на виправлення язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом сих двадцятьох літ.

 

Криворівня, 1 серпня 1902.

І. Ф.

 

 

 

 

Дела давно минувших дней,

Преданья старины глубокой…

 

А. С. Пушкин

 

 

 

Сумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Прав­да, і Стрий, і Опір од­на­ко­во ми­ють її рінисті зе­лені уз­бе­реж­жя, лу­ги її од­на­ко­во пок­ри­ва­ються вес­ною тра­ва­ми та цвіта­ми, і в її ла­зу­ровім, чистім повітрі од­на­ко­во плав­ле та ко­лесує орел бер­кут, як і пе­ред давніми віка­ми. Але все інше як же зміни­ло­ся! І ліси, і се­ла, і лю­ди! Що дав­но ліси густі, неп­рохідні за­кривали май­же весь її простір, окрім ви­со­ких по­ло­нин, схо­ди­ли в до­ли­ну аж над самі ріки,- те­пер во­ни, мов сніг на сонці, сто­пи­ли­ся, зрідли, змаліли, де­ку­ди по­ще­за­ли, ли­ша­ю­чи по собі лисі об­ла­зи; інде знов із них ос­то­яли­ся ли­ше по­обс­ма­лю­вані пеньки, а з-між них де-де несміло ви­ростає нуж­ден­на сме­ре­чи­на або ще нуж­денніший яло­вець. Що да­в­но ти­хо тут бу­ло, не чу­ти ніяко­го го­ло­су, крім вів­чарської трембіти десь на да­лекій по­ло­нині або ри­ку диког­о ту­ра чи оле­ня в гу­ща­ви­нах,- те­пер на по­ло­нині гей­кають во­ларі, а в ярах і деб­рях га­лю­ка­ють ру­бачі, трачі й ґонтарі, не­нас­тан­но, мов нев­ми­ру­щий черв, підгри­за­ючи та підти­на­ючи кра­су ту­хольських гір - столітні ялиці та сме­ре­ки, і або спус­ка­ючи їх, по­тя­тих на ве­ликі бо­тю­ки, долі по­то­ка­ми до но­вих па­рових тар­таків, або та­ки на місці ріжу­чи на дош­ки та на гонти.

Але най­більше зміни­ли­ся лю­ди. Звер­ха гля­нув­ши, то не­мовби змог­ла­ся між ни­ми «культу­ра», але на ділі виход­ить, що змог­ло­ся тільки їх чис­ло. Сіл і присілків більше, хат по се­лах більше, але за­те по ха­тах убо­жест­во більше і нуж­да більша. На­род нуж­ден­ний, при­би­тий, по­ну­рий, су­проти чу­жих несмілий і не­до­теп­ний. Кож­дий дбає тільки про се­бе, не ро­зуміючи то­го, що та­ким ро­бом розд­роб­лю­ються їх си­ли, ос­лаб­люється гро­ма­да. Не так тут ко­лись бу­ло! Хоч мен­ше на­ро­ду, та за­те що за на­род! Що за жит­тя кипіло в тих го­рах, се­ред тих неп­рохідних борів у стіп мо­гутнього Зе­ле­ме­ня! Ли­ха до­ля довгі віки зну­ща­ла­ся над тим на­ро­дом. Тяжкі уда­ри підко­па­ли йо­го доб­ро­бут, нуж­да зло­ма­ла йо­го свобідну, здо­ро­ву вда­чу, і нині тільки не­ясні, давні спо­ми­ни на­га­ду­ють прав­ну­кам щас­ливіше жит­тя предків. І ко­ли ча­сом ста­ра ба­бу­ся, си­дя­чи в запічку та пря­ду­чи гру­бу вов­ну, поч­не роз­повіда­ти дрібним уну­кам про дав­ню дав­ни­ну, про на­па­ди мон­голів-пе­си­го­ловців і про ту­хольсько­го ва­таж­ка Бер­ку­та,- діти слу­ха­ють три­во­ж­но, в їх си­вих оче­ня­тах блис­ко­тять сльози. А ко­ли скі­н­читься ди­во­виж­на повість, то малі й старі, зітха­ючи, шеп­чуть: «Ах, яка ж то крас­на бай­ка!»

- Так, так,- го­во­рить ба­бу­ся, по­хи­ту­ючи го­ло­вою,- так, так, дітоньки! Для нас то бай­ка, а ко­лись то прав­да бу­ла!

- А не зна­ти, чи вер­нуться ще ко­ли такі ча­си,- за­ки­дає дех­то стар­ший.

- Говорять старі лю­ди, що ще ко­лись вер­нуться, але, ма­буть, аж пе­ред кінцем світу.

Сумно і неп­ривітно те­пер в нашій Ту­хольщині! Каз­кою ви­дається повість про давні ча­си і давніх лю­дей. Віри­ти не хо­тять нинішні лю­ди, що ви­рос­ли в нужді й при­тис­ку, в ти­сячолітніх пу­тах і за­леж­нос­тях. Але не­хай собі! Дум­ка по­ет­а ле­тить у ті давні ча­си, ожив­ляє давніх лю­дей, а в ко­го сер­це чис­те і щи­ро людське чут­тя, той і в них по­ба­чить своїх братів, жи­вих лю­дей, а в жит­ті їх, хоч і як не­подібнім до на­шо­го, дог­ля­не не од­но та­ке, що мо­же бу­ти по­жа­да­не і для на­ших «культур­них» часів.

 

 

Було се 1241 ро­ку. Вес­на сто­яла в ту­хольських го­рах.

Одної пре­гар­ної дни­ни лу­на­ли лісисті пригірки Зелеме­ня го­ло­са­ми стрілецьких рогів і кри­ка­ми чис­лен­них стрі­льців.

Се но­вий ту­хольський бо­ярин, Ту­гар Вовк, справ­ляв ве­ликі ло­ви на гру­бу звіри­ну. Він свят­ку­вав по­чин сво­го но­вого жит­тя,- бо не­дав­но князь Да­ни­ло да­ру­вав йо­му в Ту­хольщині ве­ли­чезні по­ло­ни­ни і ціле од­но пригір’я Зеле­меня; не­дав­но він по­явив­ся в тих го­рах і по­бу­ду­вав собі гар­ну ха­ту і оце пер­шу уч­ту справ­ляє, знай­омиться з дов­количними бо­яра­ми. По учті ру­ши­ли на ло­ви в тухольські ліси.

Лови на гру­бо­го звіра - то не за­бав­ка, то бо­ротьба тяж­ка, не раз кро­ва­ва, не раз на жит­тя і смерть. Ту­ри, мед­веді, ди­ки - се не­без­печні про­тив­ни­ки; стріла­ми з луків рідко ко­му удасться по­ва­ли­ти та­ко­го звіра; навіть ро­га­ти­ною, яку ки­далось на про­тив­ни­ка при відповіднім приб­ли­жен­ні, не­легко да­ти йо­му ра­ду. Тож ос­татньою і рішу­чою зброєю бу­ло важ­ке копіє, яким тре­ба бу­ло влучи­ти про­тив­ни­ка зблизька, влас­но­руч­но,

1 2 ... 55
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Захар Беркут, Франко І. Я.», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Захар Беркут, Франко І. Я."