Читати книгу - "Петро Дорошенко"

Яну ІІІ Собеському надали литовці, які під командуванням М. Радзивілла взяли Паволоч. Деякі сердюки, що здалися тут на милість переможця, згодом прибули у Брацлав до польського короля і вступили до нього на службу. Володіння Дорошенка скоротилися лише до самої столиці. Турки і татари не пропустили і цього сезону, але розв’язували вже винятково свої завдання. Так, війська Порти воювали під Львовом, Підгайцями, Заваловом і Теребовлею – тобто більше з поляками, ніж з росіянами. Восени Ібрагім-паша відступив.

Великою втратою для Петра Дорошенка стала смерть улітку 1675 року його друга, соратника і радника митрополита Тукальського. У гетьмана залишалося все менше вірних людей і все менше потенційних союзників. Уже наприкінці червня в стані Самойловича перебувало близько семисот «знатних» і двох тисяч рядових козаків, що служили до цього року Дорошенкові, і він ухопився за останню можливість зберегти якщо не булаву, то волю. Єдиною людиною, на яку він міг ще поставити, був його то однодумець, то ворог Іван Сірко. Побувавши в московському полоні, народний герой не мав особливої любові до росіян, а татари, що робили Дорошенка в його очах ворогом, уже не були так тісно зв’язані з Чигирином. Тому Сірко вирішив підтримати гетьмана. Ще на раді в Запорожжі 1674 року отаман звертався до січовиків: «Пошлемо сказати Дорошенкові, щоб не віддавав клейнодів Ромодановському, оскільки в Ромодановського така правда: як відібрав клейноди в Юрка Хмельницького, так не віддасть і нам, Війську Запорозькому». Незабаром гетьман справді приймав запорозьких послів, які радили йому не піддаватися росіянам. Довідавшись про таку позицію Сірка, Ромодановський навіть наказав заарештувати в Мерефі, що на Слобожанщині, його дружину і дітей та перевезти їх у Переяслав як заручників. Однак це не зупинило свавільного отамана. 10 жовтня 1675 року в Чигирині відбулася рада за участю як дорошенківців, так і Сірка разом з товаришами, що прибули сюди. Дорошенко відрікся від турецької протекції і склав присягу цареві, якого в даному разі за своїм власним бажанням представляв Іван Сірко. Перед представниками запорозького товариства Петро Дорофійович поклав знаки своєї гетьманської влади. Сірко відвіз клейноди на Січ і повідомив про те, що відбулося, в Москву. Наступного року він і Дорошенко домовилися про організацію ради на Січі для виборів гетьмана, яким явно не став би Самойлович, зате теоретично за підтримки запорожців міг бути Дорошенко або сам Сірко.

Однак цар і його оточення збиралися довести справу до кінця і відмовилися визнавати присягу, складену таким чином. Сірко отримав досить різку відповідь, а від Дорошенка зажадали повторення церемонії, але вже перед особою більш надійного Самойловича і під контролем Ромодановського на лівому березі Дніпра. Коли гетьман відповів, що здасть повноваження тільки на Чорній раді, Самойлович домігся в Москви дозволу почати новий збройний наступ на Правобережжя. Підійшовши в другій половині вересня 1676 року під стіни Чигирина, росіяни і козаки Самойловича почали бомбардувати місто, але бій був недовгий – Петро Дорошенко віддав наказ останнім своїм загонам припинити опір. Того ж місяця відбулася козацька рада (можливо, у Переяславі), на якій багаторічний правитель Правобережної України ще раз склав присягу цареві[39] та віддав Самойловичу булаву, бунчук і печатку. Дорошенку вручили «статті», в яких йому дозволялося жити, «де він хоче», і прощалися всі минулі вчинки. Через кілька днів він повернувся до Чигирина, здав ключі від міста російському офіцеру і наказному гетьману Самойловичу. Через кілька тижнів колишня столиця прощалася з одним із найвідоміших своїх жителів.

Дорошенко змушений був переїхати зі своєю родиною на землі, що належали Івану Самойловичу. Він оселився в містечку Сосниця на Чернігівщині. У березні 1677 року на вимогу царя колишній гетьман прибув у Москву, де був поселений у маєтку за Москва-рікою. У своїх листах до Самойловича він просив поклопотатися перед царем, щоб йому дозволили повернутися в рідну Україну, але дістав відмову. І це зрозуміло, якщо врахувати, що Дорошенкові на той момент було лише 50 років і за сприятливих обставин його зірка ще могла зійти на українському політич ному овиді. Надто добре він був знайомий з монархами, полковниками й отаманами, надто великого авторитету встиг зажити, і незважаючи на невдоволення, викликане його союзниками в останні роки, був ще здатний стати лідером для українців.

Довгий час Самойлович не дозволяв виїхати до Петра Дорофійовича його дружині – жінці, якій, між іншим, джерела дають досить неоднозначні і часом невтішні характеристики. «Злодіяння», в яких обвинувачують Євфросинію Дорошенко, – алкоголізм і перелюбство[40]. Проте її засланий чоловік виявив наполегливість, домагаючись возз’єднання зі своєю половиною, що й відбулося в липні 1677 року. Треба сказати, що російська влада поставилися до екс-гетьмана з повагою. До Сибіру він не потрапив, із заплічних справ майстрами близько не познайомився… Навпаки, у 1679 році він був призначений В’ятським воєводою і перебував на цій посаді до 1682 року. Після цього проживав у подарованому йому царем маєтку в тисячу дворів у селі Ярополче Волоколамського повіту. Ми вже згадували про його третій, після смерті Євфросинії, шлюб з А. Єропкіною, яка порадувала вже немолодого Дорошенка досить численним потомством. Петро Дорофійович помер 9 листопада 1698 року, переживши Самойловича, котрий закінчив своє життя в Сибіру. На могилі гетьмана поруч з церквою Св. Параскєви в Ярополчі було встановлено плиту з написом: «Літа 7206, листопада 9 дня преставився раб Божий, гетьман Війська Запорозького Петро Дорофійович Дорошенко, а пожив від народження свого 71 рік і покладений був на цьому місці».

Епілог

Українські історики В. Смолій і В. Степанков наполягають, що рік зречення Дорошенком булави на користь Самойловича слід вважати роком закінчення Української національної революції, яка почалася з виступу Богдана Хмельницького в 1648 році[41]. Результатом цієї революції був перший