Читати книгу - "«Привид» не може втекти"

— Та я ж нічого не знаю. Я, певна річ, вірю вам…

— Називайте мене Василем Тимофійовичем.

— Я вірю вам, Василю Тимофійовичу, але якось не збагну того, що ви сказали… За що? Адже вона — вірте мені — мухи не зобидила. Ви не уявляєте, яка вона була: душевна, тиха… Не було в неї ворогів!

— А от у цьому ви помиляєтесь, Іване Гавриловичу. Був у неї ворог. Страшний, жорстокий, здатний на будь-яку підлість, на будь-який обман. Хто він — ми поки що не знаємо, хоча нам добре відомо, в якому лігві його вигодували і вимуштрували. На його руках не тільки Ганнина кров…

Наталі здалося, що Лежнєв говорить надто пишномовно. Та саме ці слова вплинули на Івана Гавриловича.

— Добре, — сказав він. — Питайте.

— Нас цікавить минуле вашої покійної дружини, — попередив Наталине запитання Лежнєв. — Період її життя до зустрічі з вами. А також усе, що зв’язувало її потім із цим періодом.

Щербак почав шукати по кишенях цигарки, Лежнєв запропонував йому сигарети.

— Спасибі, я сигаретами не накурююсь, — дістаючи з кишені пом’яту пачку цигарок, сказав Щербак. — Із самої війни «Біломор» курю. Не задимлю я вас, Наталю Сергіївно?

— Куріть.

— Минулого разу Наталя Сергіївна теж мене про це питала, — глибоко затягнувшись, почав Щербак. — Я відповів, може, не так детально. Але детально я й сам не знав — Аня про себе мало розповідала. Та я й не наполягав — відчував, що їй важко ворушити минуле. Батько її був робітником у друкарні, тут, у Сосновському. Під час окупації шрифт підпільникам виносив. Німці вистежили, арештували всю сім’ю. Взяли й Аню. Їй не було ще й шістнадцяти. Батька стратили одразу, а над Анею і її матір’ю спочатку в гестапо знущалися, потім — запакували в концтабір. Мати померла, а Аня збожеволіла. Чудом жива лишилася. Коли наші прийшли, її поклали у військовий госпіталь, а потім у психіатричну лікарню. П’ять років лікували, поки вилікували. Познайомився я з нею в сорок дев’ятому. Вона в депо прибиральницею була, а я помічником машиніста. Через півроку розписалися. Жили добре. Вірите, за вісімнадцять років жодного разу не посварились. От тільки дітей у нас не було. Хотіли вже прийомне дитя брати, але влітку шістдесят третього вона мені народила Димку.

Він замовк, міцно потер чоло.

— Скажіть, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — чи не помічали ви раніше, що Ганна чимось пригнічена, чогось боїться?

— Вона була дуже полохлива. Бувало, й не зрозумієш, чи то соромиться, чи боїться чогось. Спершу навіть заміж за мене йти не хотіла. «Навіщо, — каже, — я вам така, Іване Гавриловичу, скалічена і розтоптана». А в мене при цих словах, повірите, серце стискалося… Ну, та потім трохи відійшла. Як переїхали в Рівне, в технікум учитися пішла.

— Чи не пригадаєте, Іване Гавриловичу, — спитав Лежнєв, — вона коли-небудь розповідала про Мисливський замок?

— Замок? Ні, такого не згадувала. А що це за замок?

— Та був такий. Ну, коли не розповідала, то що ж…

Наталі здалося, що настав момент спитати Щербака, хто його «інформував» про хід слідства. Проте Лежнєв, угадавши її намір, непомітно стиснув їй руку: помовчіть, мовляв.

Мовчав і Щербак. Він то застібав, то розстібав гудзики піджака, хвилювався.

— Що ж, питайте далі, — нарешті мовив.

— Про що ж нам питати, коли ви все розповіли, — самими куточками губ усміхнувся Лежнєв.

Щербак поглянув на нього і, почервонівши, немовби видавив із себе:

— Думаєте, знаю більше, ніж сказав?

— Думаю.

— Я все сказав, — підвищив голос Щербак, — усе, що вам треба знати!

— Розумію, Іване Гавриловичу, — анітрохи не здивувався Лежнєв. — Розумію, що є речі, яких неприємно торкатись. Але нам треба знати все. Навіть те, про що звичайно не кажуть. Адже розмова у нас із вами особлива.

— Я можу вийти, — сказала Наталя. Бачачи, що її ніхто не затримує, підвелась і пішла до виходу.

— Заждіть, Наталю Сергіївно, — зупинив її Щербак, — не хочу, щоб ви думали, ніби я криюся од вас. Може б, я і Василеві Тимофійовичу того не сказав, якби сьогодні не так повернулася розмова. Та коли наполягаєте… Ревнував я Аню. Завжди ревнував, хоч вона й не давала для цього приводу. А я її — смішно згадати — не те що до чоловіків, до подруг ревнував. Розумів — безглуздо, а нічого з собою вдіяти не міг. Я крився із своїми ревнощами, та Аня про них догадувалась і старалася не роз’ятрювати мене. На вечорах, бувало, ні з ким, крім мене, не танцювала. Коли, траплялося, в технікумі чи на роботі затримається, заздалегідь попередить, попросить зайти за нею. Це щоб я чогось не подумав. А от у листопаді минулого року її наче підмінили. Весь час торочила: переїжджаймо в Сосновське, та й годі. Розлученням почала погрожувати. А чого і навіщо — не каже. Хочу, і все! Підозра в мене закралася. Нарешті я погодився. Переїхали. Попервах начебто все було гаразд. Однак відчував, що почала з чимось критися від мене. Потім мені сказали, що бачили її за містом у лісопарку з якоюсь п’яною жінкою. Далі — більше: в неділю двічі підряд кудись ходила. Пояснила, ніби якихось родичів у районі розшукала, але скільки я не просив її разом поїхати до них чи запросити їх до себе — ухилялася. Брехати вона не вміла, і я одразу збагнув, що про родичів вигадала. Якось прийшла додому мало не вдосвіта, в грязюці, п’яна, без косинки. Потім плакала, присягалася, що більше таке не повториться, що вона повинна була поквитатися з минулим.

— Коли це було? — спитала Наталя.

— На початку червня. З неділі на понеділок.

— А яка косинка була у вашої дружини? — спитав Лежнєв.

— Які зараз носять: тонка, барвиста, з написами по-російськи. Я цю косинку їй на Травневі свята подарував.

— Перша неділя в липні була другого числа, — зазираючи в календар сказала Наталя. — Ваша дружина загинула через