Читати книгу - "Простір Гільберта"

Я не відразу здогадався, звідки це незбагненне світло.

Від заходового сонця залишився червоний півмісяць, воно майже заховалося там, де за лісами, за річками був Синьогірськ. Хто знає, може, його промені і проторували невеличку стежечку між минулим і майбутнім. Вірили ж ми у те, що кожен з нас повинен рано чи пізно, а зустрітися з іншим світом…

І в те, що потік фотонів міг сприяти квантовому обміну.

І знали вже ми, що світ довкола нас зовсім не такий простий, яким він видається тим, хто звик до нього. Хибна пам’ять, по-моєму, так це називається. Я ніби знову пережив те, що вже колись давно було.

Я підняв руки вгору — вони ніби доторкнулися до прохолодного неба. Мені хотілося утримати сонце, ще і ще бачити і чути, як дихає смарагдова земля. Але чи можливе це? Дивовижна хвилина…

Мабуть, я давно прагнув у Синьогірськ, просто я не зізнавався собі в цьому. Не треба гаятися, думав я, зібратися можна дуже швидко. Хіба трьох днів не досить? Податися від усього, що обридло, від марної й нудної товкотнечі. А там буде видно… Влах мав рацію, звичайно, звідти я йому зателефоную…

В цю мить я справді знав або, можливо, відчував усе, що сталося потім, ніби зустрілися сьогоднішнє, вчорашнє і завтрашнє. Я знав, що скажу Ользі Знав, що повернуся з нею. Знав, яким поїздом поїдем, і в ушах уже лунало вистукування коліс, знав усе про зустріч і про перший ковток повітря, коли я зійшов на майже безлюдну платформу. Про старі віщі сосни, які, мабуть, усе ще розповідали ту саму історію, початок якої я чув у дитинстві. Я уявив собі це таким, яким потім воно прийшло до мене насправді.

Ясно прозвучав гудок, протяжний, наче північна пісня.

Я йшов спочатку неквапом, далі все швидше й швидше. І видавалося мені — я уявив собі, — що хтось інший, схожий на мене, прямував назустріч гарячому сонцю, що сходило, і простягував до нього руки.

Увечері прошумів дощ і вщух. Зійшли сріблясті зірки. Перед світанням знову налетіли хмари, але ненадовго: ранок настав чистий і ясний.

«Схоже, дуже схоже, — відзначив Сергій, прокидаючись, і думка працювала так чітко, ніби хтось повторював її вголос- Тим часом усе тут інше, ось у чому дивина. Навіть сон якийсь невагомий. Ніби у швидкісному літаку чи в ракеті. Тому відразу й не пригадаєш, що наснилося: сосни на узбережжі моря? весна? поля у липні?

Він підійшов до вікна і побачив, як вдалині руйнувалася брила хмари. Зірка-сонце пронизала її жаром наскрізь. Хоч як швидко розвиднялося, під деревом біля вікна ще причаїлася досвіткова тінь. Крилатий кінь промчав під вікном, розітнувши тінь осяйними крилами, і зупинився на галявині наче вкопаний. З його появою сон про Землю щез.

За стовбуром дерева промайнула постать Рудрі. Він накинув на крилатого коня сідло. Той здригнувся, ніби обпечений. З гілки зірвалася краплина дощу й червоним яблуком покотилася в траву.

— Кінь готовий, — голосно сказав Рудрі. — Жде гостя.

Сергій вийшов на ґанок. Легке повітря тремтіло, наче летюче полум’я, що ось-ось сипоне іскрами і погасне. Двічі на рік орбіта довжиною у тисячу кілометрів виводила планету майже у центр подвійної зірки, де гравітація білого і чорного, невидимого, сонць накручувала пружину часу. Планета починала обертатися швидше. А вага всього, що в ній містилося, змінювалася, легшали навіть скелі. Наставали дні, коли все, що вміло літати й пурхати, розправляло крила й паруси, аби поринути у височінь. Такий ранок випав і сьогодні, ранок невагомості.

Цей крихкий, тендітний світ породив людину з її незбагненним розумом. Уміти, не знаючи багато з того, що давно знане на далекій планеті під назвою Земля, — хіба не парадокс?

Творення для них полягало у звичайнісінькому подвоєнні. Колись в Елладі піфагорійці, щоб провести пряму, уявляли у просторі дві точки. А подвоєна лінія започатковувала площину. Так, через подвоєння, розгортався їхній світ у всіх досяжних для них вимірах. Тут мислили майже так само. І ще: відображення у дзеркалі вони вважали за таку ж реальність, що й предмет.

Мистецтво зливалося тут з досвідом, з крихтами знань, набутих протягом віків, і, щоб збагнути, як і чому це відбувалося, потрібно було тільки пильно побачити примарну картину рівнини з її мерехтінням у світлі близьких зірок, і примхливу ходу часу, зумовлену зовсім не тією стихією, що в інших місцях, і надзвичайну складність буття, яке поки що неспроможне осягнути загальну підоснову, але вже здатне розпізнавати й зберігати істину. «На все свій час, — розмірковував Сергій. — Крилаті коні зробили мрію про небо реальністю, і з цього варто чудуватися не менше, ніж з нашої найпершої ракети. З’явиться у них і техніка. А ось якби сталося щось неймовірне і наші космічні польоти почалися на сто — двісті років раніше, таких, як Рудрі, мабуть, відловлювали б і відправляли в клітках на Землю.

Кінь гордовито підняв голову, крила його припали до трави, краї їх стріпнулися. Влучивши мить, Рудрі вихопився коневі на спину. Сергій стрибнув слідом. Наростаюче гуркотіння копит. В обличчя пружно б’є вітер. Чвал. Рудрі простягнув уперед руки, з пальців порснули електричні іскри, і в осяйному просторі на всю широчінь розгорнулися два полотнища кольору весни. Політ!

Міднолиций, в короткому світлому плащі, Рудрі сам був наче птах, що здійнявся увись. Вологе пружне повітря упиралося, зривало з плечей плащі, засліплювало коневі очі, висвистувало в розлогих крилах,