Читати книгу - "Клас пані Чайки"

— Хтось та й трапиться… — мама прасувала одяг і складала його до шафи. Вона відчувала, що Каміла хотіла б, аби Малгося теж поїхала з ними. Місце в машині знайшлося б, але… у батьків її подруги не було грошей на таку поїздку, і вони б ніколи не погодилися, щоб їхня донька скористалася чиєюсь ласкою. — Приїдуть Маєвські із сином, — повідомила мама й додала, наче Каміла не знала: — Він твого віку.

— Ой леле! Та вже краще вмерти, — зойкнула дівчина, а тоді буркнула: — Шкода, що в мене немає сестри! — І зачинилася у своїй кімнаті.

— Зате в тебе є брат! — гукнула навздогін мама.

— Ага, молодший на десять років, ідеальна компанія! — відповіла Каміла й увімкнула музику. Нічого не вдієш, доведеться їхати. З Малгосею домовилися надсилати одна одній есемески, бо так дешевше, та листівки, бо вони гарні, ну, і розлогі листи, бо так можна поговорити. А Маєвський? Суцільний жах! Каміла ненавиділа цього Олека. Вона знала його ще з дитинства. Щоправда, востаннє бачила хлопця, коли обом було по вісім років, але добре запам’ятала нахабу. Цей малий негідник блискавично перевтілювався! Коли поблизу були батьки, він хизувався своїми знаннями про автомобілі, тварин і з математики, на що мама потім казала: «Олек такий молодчина, а ти от знову написала „хліп“». Та варто було батькам зникнути з поля зору, як цей геній підсмикував їй сукенку палицею, тягав за коси й постійно звертався до неї, вдаючи господаря собаки: «Сидіти!» або «Голос!» Ой, таке товариство — це зіпсовані канікули.

Хорватія зустріла їх сонцем, рибою, фруктами й великим кемпінгом, де аж роїлося від туристів. От лише ровесників кіт наплакав. Переважали родини з маленькими дітьми та студенти.

— Нудьга неймовірна! — зойкнула Каміла, роззираючись довкола.

— Нічого, не нудьгуватимеш, — заперечив тато. — Зараз зателефоную до Збишека й довідаюся, у якій частині кемпінгу вони зупинилися.

— Знаєш що, тату? — Каміла схопилася з місця, перелякавшись близької перспективи зустрічі з Маєвськими та їхнім тупим синочком. — Я краще піду на пляж, а побачимося згодом, гаразд? Я ще встигну привітатися…

— Ні-ні! — заявила мама. — Привітаєшся, бо мусиш знати, де вони оселилися, і лише потім підеш на пляж. Зрештою, може, Олек теж піде з тобою? У м’яча пограєте абощо.

Маєвські отаборилися недалеко, всього за кількадесят метрів. На Камілине щастя, Олека з ними не було. Дві години тому він подався плавати.

— Олесь чудовий плавець, — похвалилася пані Ірена, як завжди, захоплюючись своїм синком. Тоді вона довго розповідала про його успіхи в секції дзюдо. Поруч сиділа, набурмосившись, шестирічна Мальвіна.

— Мальвінко, привітайся з гостями, — звернувся до неї пан Збишек, витягаючи пиво з туристичного холодильника.

Але Мальвіна й словом не озвалася.

Виявилося, мама не дозволила їй нафарбувати нігті на ногах, і дівчинка заявила, що мовчатиме до самого обіду. Ротик її нагадував тоненьку рисочку. Але тут перед нею несподівано зупинився Куба й запитав:

— Покемонів маєш?

Мальвіна мовчала.

— А в мене є фігурка Мев-два…

Тиша.

— У мене ще й покедекс є!

— Покажи… — озвався тихенький голосок, який свідчив, що Мальвінина сердитість минулася.

— Чого ти так стоїш, Камілонько? — спитала пані Ірена. — Іди на пляж. Напевне зустрінеш там Олека. Щоправда, ти його давно не бачила, але впізнаєш. Він анітрохи не змінився.

Каміла кивнула й рушила в бік пляжу. Поправила хустку, під якою ховала волосся. Щойно діставшись пляжу й зануривши ноги в тепле море, побачила, що хтось махає до неї рукою. Високий, спортивної статури хлопець…

«О Боже, це Олек!» — подумала вона і, не замислюючись, що робить, бігцем подалася по воді у протилежний бік. За мить озирнулася, аби глянути, чи цей псих її не переслідує, і… зіштовхнулася з кимсь.

— З тобою все гаразд? — поцікавився англійською стрункий хлопець. Каміла мовчала, трохи здивована питанням, але зрештою подумала, що це Хорватія… Купа туристів.

— Так, — відповіла вона, подумавши, що це гарна нагода поговорити англійською. — А з тобою?

— Все нормально, — відповів хлопець, і обоє знову замовкли. — А чому ти так бігла?

— Утікала від одного типа, бо не хочу з ним зустрічатися…

Каміла довідалася, що його батьки теж примусили сюди їхати. Хлопця звали Алексом. Невдовзі вони вже гомоніли про все на світі, про те, що обом подобається чи не подобається. Так непомітно минув полудень. Каміла пишалася своїм знанням англійської. Хоча їй іноді бракувало слів, бо з дядьком Х’ю вона спілкувалася на інші теми, аніж із ровесниками, та помаленьку дівчина розговорилася з Алексом. Минулорічна поїздка до тітки стала в пригоді! Час було повертатися, і виявилося, що новий знайомий живе там, де й вона, тому вони пішли разом. Дорогою домовилися, що спершу дійдуть до місця, де він зупинився, щоб вона побачила, де це, а потім до неї, аби потім відшукати одне одного в цьому мурашнику. Пообіцяли одне одному піти ввечері на пляж. Камілі дуже сподобався Алекс. Веселий, дотепний, розумний…

Коли наблизилися до наметів та причепів, Каміла зраділа, бо виявилося, що вони мешкають близько одне від одного. Та перш ніж вона поділилася своїм спостереженням із Алексом, перед ними, мов з-під землі, виросли Олекові батьки. Пан Збишек привітав їх і з усмішкою сказав:

— Ну, бачу, наші діти знайшли одне одного в цьому натовпі.

Обоє зупинилися як укопані.

— Твої батьки, Камілонько, пішли до себе, — сказала пані Ірена. — Мальвіна теж у них, бо вони з Кубою граються в покемонів. Ти, Олеку, можеш теж до них приєднатися, бо ми сьогодні обідаємо разом.

Каміла глянула спершу на батьків Олека, потім на Алекса-Олека. «А й справді, — подумала вона. — Я ж бо теж відрекомендувалася як Кама».