Читати книгу - "Скляне прокляття"

отримало недарма. У мертвому місті панувала якась надзвичайна тиша. Скрізь відчувався подих смерті. Крім обережних кроків дитини й фиркання Джабо не було чути ані звуку. Ні сюрчання коників і цикад, ні пташиного щебету, ні шурхоту трави. Нібито духи життя назавжди залишили ці руїни.

Дівчинка зупинилася й поклала долоню на стовбур граната. Кожна жива істота, чи то людина, чи тварина, чи дерево, має свій голос. Дерева розмовляють із деревами, леви з левами, а догони — з догонами. І якщо люди зазвичай розуміють лише людей, то Йатиме розуміла всі без винятку голоси природи. Вона завжди знала, про що хоче сказати рослина, ледве торкнувшись до неї пальцями.

І тепер це їй також удалося. Дерево було старим, кора грубою та потрісканою, проте дівчинка почула, як воно нечутно застерігає її. «Тікай звідси, — говорило гранатове дерево. — Вертай назад. Це місце не для таких, як ти. Повертайся додому й більше ніколи не приходь сюди».

Йатиме здригнулася. Слова було вимовлено так виразно, що це не було схоже на звичайний шепіт дерев. Це був майже крик. Примруживши очі, вона подивилася на сонце й побачила, що його ніби запнуто якоюсь туманною пеленою. Джабо схвильовано повискував.

— Не бійся, — прошепотіла Йатиме. — Дерево тривожиться, але, гадаю, все буде добре. Ходімо далі, — вона заспокійливо погладила по голові свого вірного супутника, проте в її голосі вже не чулося колишньої впевненості.

Міцніше схопивши дрючок, дівчинка рушила далі.

Невдовзі сміливі мандрівники вже стояли посеред майдану. Руїни будинків неначе розступилися, й перед ними постала майже неушкоджена кругла будівля, яка могла бути тільки храмом або святилищем.

Джабо здавався смертельно переляканим. Підібгавши хвіст, він тихенько скавчав, але продовжував бігти за дівчинкою. Вона усміхнулася. Цей песик має більше хоробрості, ніж десяток воїнів-догонів. Певно, в разі потреби він захистив би її від будь-якого хижого звіра, хоч і від лева.

Раптом вона зупинилася. На пухкому піщаному ґрунті просто перед нею виразно проступали сліди. Йатиме добре зналася на цьому й одразу зрозуміла, що ці сліди залишено принаймні півроку тому. Дощу не було вже кілька місяців, а довколишні скелі захищали місто від сильного вітру, тому відбитки непогано збереглися. Та найголовніше — вони не могли належати людині з її народу!

Їй удалося розрізнити рельєф грубих підошов і навіть відбитки підківок на підборах. Такі сліди залишають черевики білих людей: шукачів прадавніх скарбів, авантюристів або військових. Проте як цьому непроханому гостю вдалося проминути варту, виставлену догонами? Єдиний підйом на плоскогір’я був розташований за кілька кілометрів від цього місця й суворо охоронявся. Звісно, можна було б дістатися до Заборонного міста вузьким кам’яним карнизом, саме так, як сьогодні зробила вона, та про його існування слід було знати. Іншого шляху не було. Чи все ж таки був?

Вона згадала про свій сон. Прилетіли білі люди, а за ними прийшла смерть.

Це відкриття надзвичайно схвилювало її. Підвівшись на ноги, дівчинка попрямувала туди, куди вказували сліди. Спочатку вони обігнули храм, а потім піднялися сходами до його воріт.

Серце в неї шалено калатало, коли вона взяла свого песика на руки й піднялася з ним нагору. Двері до храму було прочинено, тож можна було легко побачити, що там усередині.

— Не бійся, малий, — прошепотіла дівчинка в самісіньке вухо Джабо. — Це ж лише покинутий будинок. Нам із тобою нічого боятися. Бачиш, сліди йдуть просто всередину. Цікаво, що тут шукав цей іноземець?

Біля воріт вона спустила Джабо на кам’яні плити й одразу ж відчула: з цим місцем явно щось не гаразд. Здавалося, ніби за нею стежить принаймні ціла дюжина ворожих холодних очей. Щось лихе причаїлося в цьому святилищі, й воно було живим. Тому дівчинка заклякла на місці, й ніякі сили не могли б примусити її переступити поріг храму, за яким так само, як і ззовні, височіли наметені вітром кучугури піску.

Звідкілясь прилетіла пустельна сарана й опустилася на поріг просто перед нею. Комаха склала крильця й поворушила вусиками, шукаючи тіні. А потім швидко рушила до затінку в глибині храму. Несподівано пісок під її лапками заворушився. Почувся легкий шурхіт, і сарана зникла.

Джабо завищав і зробив кілька кроків назад. Йатиме остовпіло дивилася на те місце, де секунду тому сиділа бідолашна комаха. Від неї не залишилося й сліду: ані лапок, ані вусиків, ані крилець. Та в глибині піску продовжувало щось ворушитися, й неможливо було не помітити цього. Що це було: комаха, що марно намагається вирватися, чи якийсь невідомий хижак, який хоче її зжерти?

Йатиме намірилася вже розворушити пісок своїм дрючком, та раптом зупинилася, відчувши дивний запах. Різкий та огидний.

І одразу ж на поверхні піску з’явилася колишня сарана. А, можливо, щось інше, адже вона стала набагато крупнішою і лише зовні нагадувала сарану. Її прозорі, неначе скло, вусики, лапки, черевце, а головне, — страхітливі щелепи комахи примусили Йатиме скрикнути від жаху. Скляна істота проповзла по піску, глянула на неї своїми зеленими очицями й несамовито завищала.

Дівчинка мимоволі відсахнулася. Її нога зісковзнула зі сходинки, вона втратила рівновагу й покотилася вниз. Джабо, не в змозі допомогти, побіг слідом. На щастя, руки й ноги Йатиме залишилися цілими, та вона отримала кілька болючих синців. Волосся й увесь одяг дівчинки вкрилися шаром піску. Скочивши на ноги, вона почала рвучко обтрушуватися. Потім схопила Джабо, притиснула його до грудей і щодуху кинулася назад — до кам’яного мосту.

18

Три дні потому

Черевики Макса Пеппера гупали сталевою палубою вантажного судна. Вузький коридор, що вів до каюти Босуелла, було пофарбовано у брудно-сірий колір. Пароплав хитався на хвилях, і Максу доводилося раз у раз хапатися за поруччя.

«Хелена» була невеликим суденцем, яке здійснювало регулярні рейси між Лондоном і Дакаром. Вони пливли вже третю добу, й тепер судно перебувало десь приблизно на траверзі Португалії. Визирнувши