Читати книгу - "Первісна. Дорога на Тір Мінеган"

швидкість, і його умови передбачали присутність лише безпечних чарів. Скажімо, коли граєш із друзями в м’яча, аж ніяк не очікуєш, що він буде набитий камінням, тому й не перевіряєш його, перш ніж ударити ногою… Коротше, цей клятий релікт мало не вбив Ґвен, у неї навіть зупинилося серце. І хоча її швидко повернули до життя, цього виявилося досить, щоб Іскра визнала її мертвою й відлетіла на пошуки нової відьми.

— Оце так-так! — сумно мовив Бренан, пригадавши, який нещасний вигляд мала Ґвен, коли розповідала про причини свого від’їзду з Тір Мінегану. — Тепер розумію, чому вона так страждає. І дуже сумніваюся, що негайне заміжжя втішить її.

— А я нічого не казав про негайне, — заперечив Ліам не надто розбірливо, бо якраз запхав до рота чималий шмат шинки. Судячи із вмісту кошика, він звик снідати винятково м’ясом та пивом. — Я лише вважаю, що їй варто про це подумати. Подумати про майбутнє — бо самими лише спогадами про минуле вона себе точно не втішить. Якщо ж у тебе склалося враження, ніби я тільки й мрію про те, щоб стати членом королівської родини, то запевняю, це не так. Мені однаково, кого обере Ґвен, тільки б вона була щаслива. До речі, ти в нас надовго затримаєшся?

— Поки не знаю, — відповів Бренан; він здогадався, до чого хилить Ліам, і відчув, як його щоки запаленіли. — Твоя сестра зголосилась навчати мене маґії — я ж самоук і мало що вмію. Мабуть, залишуся тут до прибуття Шайни з Півдня.

— А потім? Поїдеш з нею на Тір Мінеган?

— Ще не вирішив. Та якщо чесно, мене не дуже туди вабить.

Ліам гмикнув.

— Хоч сам відьмак, а боїшся відьом?

— Швидше їх великої кількості. А ще їхньої сили. — Бренан зам’явся. — Правду кажучи, я навіть трохи боюся зустрічі з Шайною. А от Ґвен мене зовсім не лякає. З нею мені легко… і затишно…

Він ніяково замовк, а Ліам, зиркнувши на нього, добродушно розсміявся.

Розділ IV
Пророцтво про Першу

Брукована вуличка, затиснена між двома рядами щільно прилеглих один до одного будинків, тяглася пологим схилом пагорба, на вершині якого сяяли численними вогнями величні споруди Університету. Втім, о цій вечірній порі світла не бракувало в усьому середмісті Кованхара — і, певна річ, воно мало маґічне походження. На вулиці було досить людно: то тут, то там поспішали в своїх справах перехожі, неквапно прогулювалися під руку закохані, раз по раз зустрічалися галасливі зграйки студентів та студенток — і це було характерною ознакою Кованхара, бо лише в тутешньому Університеті дівчата могли навчатися нарівні з юнаками. Зрідка чулося цокання підков по бруківці — це ґвардієць з міської варти патрулював відведену йому територію, наглядаючи за дотриманням порядку. Інші вершники тут не з’являлися — для них, як і для підвод та екіпажів, призначалися ширші вулиці, а ця була винятково пішохідною.

Шимас аб Нейван ішов з правого краю, попід самими стінами будинків, і нітрохи не боявся, що з якогось вікна виллють помиї, зіпсувавши і його вбрання, і цінну книгу, яку він тримав у руках. Це могло б статися в будь-якому іншому місті, та тільки не в Кованхарі, де навіть у найбідніших кварталах усі житлові будинки мали водогін і каналізацію. Кованхар цілком справедливо зажив собі слави найзаможнішого і найчистішого міста в усьому світі (ну, за винятком, хіба що, відьомського Абервена на Тір Мінегані). Це чаклунське місто, серцем і мозком якого був Університет, формально належало до складу Івронаху, проте ніякої реальної влади над ним івронахські королі не мали і вже віддавна змирилися з цим. Час від часу в Університетському Маґістраті порушувалося питання про проголошення Кованхара вільним і нікому не підлеглим містом, однак цю пропозицію щоразу відхиляли. Чаклуни нітрохи не боялися королівського гніву, проте усвідомлювали всі небажані наслідки такого вчинку. Крайній захід країни, який через його форму на карті називали Ейс Ґеданом, Риб’ячим Хвостом, економічно був пов’язаний з Кованхаром; добробут усіх місцевих мешканців, від простих селян до лордів, цілком залежав від торгівлі з чаклунами, тож у цьому разі вони не забаряться відокремитись від решти Івронаху й попроситися під владу Кованхара. Цього король точно не стерпить і надішле до Ейс Ґедана свою армію. А більшість чаклунів не хотіли воювати — попри те, що неминучим результатом цієї війни стало б утворення підлеглої їм держави.

Шимас також не хотів воювати, а проте, якби був маґістром, неодмінно голосував би за самостійність Кованхара. Згідно з даними останнього перепису, проведеного з ініціативи Маґістрату, на всьому Абраді та довколишніх островах, за винятком Лахліну, мешкало понад півтораста тисяч чаклунів, і було геть несправедливо, що вони досі не мають власної країни, тоді як кількасот відьом уже тринадцять століть порядкують на свій розсуд Тір Мінеганом. І найприкріше те, що серед їхніх підданих чимало чаклунок, які визнавали за краще прислужувати відьмам, а не співпрацювати на рівних зі своїми колеґами по чаклунському цеху.

А втім, як безпристрасний науковець, отже, людина об’єктивна, Шимас мусив визнати, що свого часу відьми чимало зробили для чаклунок. У давні часи, коли в Кованхарі було засновано Чаклунську школу, до неї приймали лише хлопців — а дівчата, на думку тодішніх чаклунів, мали навчатися в домашніх умовах, позаяк справжня академічна наука не призначена для жіночого розуму. Ситуація не змінилась і після перетворення школи на університет, тому відьми орґанізували на Тір Мінегані власний навчальний заклад для дівчат із чаклунським хистом. Зрештою, хоч і не так швидко, як годилося б, це змусило чоловіків змінити свої погляди на місце жінок у чаклунській спільноті, і в Кованхарському Університеті стали навчатися не лише студенти, а й студентки. Проте за шістсот з гаком років, що минули з того часу, відьми так і не сподобилися закрити свою школу. Вони й далі заманюють на Тір Мінеган найздібніших юних чаклунок, зачаровуючи їх своєю відьомською величчю та балачками про якусь там жіночу єдність…

Дійшовши до кінця вулиці, Шимас аб Нейван опинився на краю Керноґ Блатай — центральної площі міста, потойбіч