Читати книгу - "Первісна. У вирі пророцтв"

не знали про вирок, государю. Поборники обіцяли, що помилують усіх за щиросерде зізнання й каяття, а в мене попервах просто язик не повертався сказати їм правду. Лише наступного ранку, коли ми вийшли в море… — Лейтенант трохи помовчав. — Мабуть, я повівся з ними надто жорстоко. Варто було підготувати їх, якось пом’якшити цей удар… але вони мене розлютили. Вихвалялися тим, що вберегли всю родину від вічного прокляття, завадивши батькам зрадити Святу Віру.

Імар не зміг стримати стогін.

— О ні! Цього бути не може…

— На жаль, так і було, государю. Їхні батьки, отримавши небожевого листа, майже не вагалися. Визнали, що не мають іншого вибору, крім утечі на Абрад. Навіть виявили неабияку обачність, вирішили розповісти про все лише старшому синові, а всім меншим сказати, що їдуть погостювати до далеких родичів на Ініс Клиґан. Їхнього старшого саме не було в місті, він мав повернутися лише надвечір, тому батьки не знищили листа, а сховали його під підлогою. І все могло б скластися, якби цю розмову не підслухали Марвен і Ґрайне.

— Вони побігли до поборників?

— Атож. Були певні, що відьомські чари в листі заморочили батькам голови. Щиро хотіли їм допомогти.

— Клята країна, нещасний народ, — пригнічено мовив король. — Народ, що цілком заслуговує на таку бузувірську владу… Майстре Ґарване, — глянув він на слідчого. — Ви ж мусили це знати. Чому не сказали мені?

— Я сказав вам те, що вважав правдою, государю, — відповів Ґарван аб Малах, відкрито дивлячись йому в очі. — У матеріалах справи не було жодного слова про це, а всю заслугу у викритті „відьомської змови“ приписав собі старший поборник Дервеґського діоцезу. Як і ви, я був певен, що тітка та дядько Бренана аб Ґрифида самі принесли листа.

— А виявилося, що їх зрадили власні доньки, — скрушно резюмував Імар. — Коли-небудь вони подорослішають, усвідомлять, що накоїли, і вжахнуться.

— Вже усвідомили, — сказав Фергас. — І вжахнулися. Загалом, вони славні дівчатка, просто, як ви й говорили, задурені. Хоч і не такі задурені, аби й далі вважати, що вчинили правильно, прирікши на смерть усіх рідних.

— І мабуть, — припустив Імар, — щоб полегшити почуття провини, стали звинувачувати кузена-відьмака. Мовляв, якби не його лист, усе було б добре.

— Старша, Марвен, так і робила. А Ґрайне наступні два дні майже не розмовляла. І постійно плакала — тихо-тихесенько, але так гірко, що в мене аж серце розривалося… — Кілька секунд лейтенант вагався, та все ж продовжив: — Коли вони трохи вгамувались, я їм пояснив, що їхній двоюрідний брат нікому не бажав зла. Навпаки, намагався врятувати їх, і саме тому написав листа. Також я розповів про плани поборників улаштувати для нього пастку і про те, як ви ризикували, звільнивши їх від каторги… Я розумію, государю, що цим перевищив свої повноваження. Але мені видавалося правильним надіслати через дівчат сиґнал Бренанові аб Ґрифиду, що вас ніяк не можна звинувачувати в смерті його тітки та інших рідних. Навіть навпаки — він має бути вдячний вам за порятунок Марвен і Ґрайне.

— Усе гаразд, лейтенанте, ви вчинили правильно. Якби я хотів приховати свою участь у цьому, то наказав би вам мовчати. Хоч це однаково нічого б не дало. Кередіґонський посол справно інформує свого короля про всі важливі події на Лахліні, а той, поза сумнівом, ділиться цією інформацією з відьмами. На жаль, наш посол у Кередіґоні підпорядковується поборникам і надсилає детальні звіти до Священної Канцелярії. Я ж отримую від нього лише коротенькі відписки. Цей негідник і досі не сподобився сповістити мене про появу на Абраді чоловіка-відьмака. А він, безумовно, знає про це. І вже давно.

— Певна річ, государю, — підтвердив Фергас аб Ґвиртир. — Я пробув у палаці лише чверть години, але встиг почути, що відьми намірилися зробити Бренана аб Ґрифида королем Катерлаху. Теперішній уже на ладан дихає, протримається недовго, а після нього трон посяде відьмак.

Імар роздратовано труснув головою.

— Ні, це просто неподобство! Далі я терпіти не стану. Найближчими днями призначу нового посла, що звітуватиме лише переді мною. Кередіґонцям начхати на наші внутрішні процедури, вони зважатимуть лише на міждержавну угоду, в якій чітко прописано, що повноваження посла визначаються королівською вірчою грамотою. А лорд Айвар нехай хоч лусне… Майстре Ґарване, ми з вами вже вели про це мову. Досі я вважав, що справа не горить, але тепер обставини змінилися.

— Слухаюсь, государю, — відповів королівський слідчий. — Я майже закінчив перевірку всіх кандидатур. Післязавтра надам вам детальний звіт.

— Добре, чекатиму. — Імар знову перевів погляд на лейтенанта. — То про дівчат уже все?

— Ні, залишилося ще одне, государю. Я навчив їх, що треба говорити про арешт сім’ї. Мовляв, батьки самі віддали поборникам листа. Може, це й неправильно, але… так буде краще. Гадаю, відьмак із розумінням поставився б до вчинку дівчат, бо сам виріс на Лахліні, проте абрадці вважали б їх чудовиськами. А вони й без того зазнали горя.

— Я так і думав, — кивнув король. — Ну, гаразд, ми вже наближаємося до палацу. Гадаю, ґенерал більше не наполягатиме, щоб мене охороняли з усіх боків. Поїхали вперед.

На площі перед Кайр Ґвалхалом їх зустрічала чи не половина двору. Більшість присутніх, як і городяни, були похмурі та стурбовані, але знайшлося й чимало таких, чиї погляди висловлювали схвалення — від обережного, старанно замаскованого, до відвертого й неприхованого.

Ясна річ, тут була й Елвен з незвично блідим від хвилювання обличчям. Імар розумів, що їй хочеться негайно підбігти до них і про все розпитати, однак вона розуміла, що зараз не час і не місце для таких розмов.

Біля підніжжя широких сходів, що вели до палацу, стояв, склавши на грудях руки, принц Лаврайн аб Броґан, довкола якого придворні утворили вільний простір — чи то з пошани, чи то зі страху, що король може подумати, ніби вони вони на його боці. Уже те, як він тримався, — його напружена поза, нервове потоптування правою ногою, трохи відкинута назад голова, яскравий