Читати книгу - "Червоний диявол"

Але в цей час двері розчинилися і до кімнати вбіг розгублений, переляканий Славута.

— Ой! — скрикнула Галя.

Але Мартин не дав нікому отямитись.

— Пане війте, — закричав він іще з порога, — поспішіть… Нещастя! Ходика їхав з панськими товарами, та на горі вози обламалися, а воєвода забирає все на замок.

— Де? Як? — у відчаї крикнув Балика.

— За митницею. Хотів привлащити мито з чотирьох возів, та й переклав усі товари на два вози і обламався.

— Зарізав! Ірод! Диявол! — заревів пан війт, хапаючи палицю та шапку, і кинувся слідом за Мартином з двору.

Однак, коли Мартин і пан війт прибігли до застави, на горі не зосталося жодного пакунку товарів, усе було складене і відвезене до замку.

При світлі червоного, розвіяного на вітрі полум’я смолоскипів перед їхніми очима постала страшна і строката картина. Біля воріт застави зібралося майже півміста. Протискаючись крізь юрбу, вони помітили і пані Кошколдовичеву з Богданою, і пані цехмайстрову, і самого Василя Ходику, і багатьох знайомих городян. Білі голови жінок схилялися одна до одної, чоловіки з жахом похитували головами. «Диявол, диявол, це він!» — чути було довкола стриманий шепіт.

На спуску гори лежали два поламані вози, коні уже були виплутані. Федір Ходика стояв біля них блідий, переляканий, без шапки.

— Що ж ти наробив, що ти наробив, гаспиде, виплодку чортячий! — застукав війт палицею, наступаючи на Ходику. — Ограбував, розорив мене! — кричав він, задихаючись від гніву і не знаходячи слів.

— Не моя вина, пане тестю, ніколи зі мною такого не траплялося, не я, він… — промовив Ходика, запинаючись, — він винен…

— Не ти? Не ти винен? — наступав війт ще грізніше. — А хто ж тобі казав товари на два вози поскладати, коли я казав везти на шести! Хто тобі дозволив, га?

— Тобі ж, пане війте, хотів користь зробити… Мито зберегти…

— Не мені, а собі! Не треба мені твого бережіння, — запально крикнув війт, — я не злиднем народився! Було б чим мито заплатити без твого ошуканства! Хто тобі дозволив моє ім’я ганьбити? Ограбувати, знеславити мене? Віддай мені назад мої товари, гроші поверни! Пропало три тисячі кіп литовських! На сміх мене воєводі видав, на позорище, на ганьбу! — Але в цю мить погляд розлюченого війта упав на Василя Ходику. — Це ж ти мене умовив доручити твоєму братові товари! Що ти накоїв? Видав мене воєводі всього, з головою!

— Стривай, свате, стривай! — спробував було Ходика заспокоїти його, але розлючений війт не слухав уже нікого й нічого.

— Який я тобі сват, враг мене побери?! — кричав він, стукаючи палицею, — ти мене воєводі з головою видав, то з такими жмикрутами, скупиндрами, харцизами я ріднитися не хочу! Не бачити тобі моєї Галі, як своїх вух!

У натовпі почувся рух.

Обличчя Василя Ходики скривилося злісною гримасою, очі загорілися, але він ще стримав себе.

— Не сердься даремно, пане війте, — промовив він тремтячим від гніву голосом, — брат не винен у тому, що вози перевернулися.

— Та хто ж тоді винен, хто? — наступав війт на Федора.

— Червоний диявол… Бач, він перевернув вози, підрізав вірьовки, — підняв Федір одні зі справді перерізаних вірьовок.

— Нічого мені бабську бридню повторювати! Не на дурня напав, — кричав війт. — Знаю ваш жмикрутський рід! Заскупиндрити захотів? Мито схоронити задумав?

Але Ходика перебив війта.

— Що мито я собі схоронити хотів, того ти ще не знаєш, а що вози диявол через твою дочку перевернув, то це всі достеменно знають!

— Через мою дочку? — відступив війт, відчуваючи, як уся кров припливла йому до голови.

— А до кого ж диявол літає? Все місто знає, що до твоєї дочки! — кричав уже різко і Ходика, нахабно виступаючи вперед. — Адже завтра ти надумав вінчати мене з нею? Відома річ, за що диявол захотів насолити мені! — він нахабно і зухвало розреготався.

— Правда, правда, — почулося з різних боків у натовпі боязке підтвердження.

— Брехня, брехня! — крикнув війт громовим голосом. — Горло тому перерву, хто посміє повторювати цю брехню! То мало тобі, що ти мене ограбував, ти ще й мою дочку ославив?! — накинувся він на Ходику. — Не будеш же ти моїм зятем, жмикруте проклятий! Не будеш вовіки!

— Ми й самі твоєї дочки не хочемо. Чого розходився? — виступив уперед Василь Ходика. — Думав нам порчену підсунути?! — тонкі губи Ходики скривилися у злу ухмилку. — Ні, пане війте, хитро ти придумав, та Ходику трудно перехитрити!

— Я, я? — схопився війт за свою сиву голову.

— Підсунути думав! Ха-ха-ха! — підхопив і Федір. — Тільки, думаю, тепер, після диявола, твою дочку ніхто і взяти не захоче!

— Мою дочку ніхто не візьме? — крикнув війт, оглядаючись кругом, але натовп відсахнувся від нього; підозріливий шепіт чувся то тут, то там; Ходики злорадно посміхалися; Богдана хихотіла, а обличчя пані Кошколдовичевої так і палало від насолоди.

Розгублений, убитий стояв пан війт київський. Раптом серед довколишньої тиші залунав гучний голос Мартина.

— Славетний пане війте київський, віддайте за мене вашу доньку; за щастя, за честь почитатиму, буду все життя за вас Бога молити!

— Мартин Славута! — відкинувся натовп.

— Ой! — скрикнула Богдана і впала матері на груди.

Галя стояла у світлиці, наче остовпіла, нічого не розуміючи і не знаючи, що трапилось. Раптом двері поспішно розчинилися і до кімнати увійшов пан війт у супроводі Мартина. Обличчя війта було невдоволеним, схвильованим та блідим, а Мартин аж світився від радості та щастя.

— Ну, дочко, — тремтячим голосом звернувся війт до Галі, — тепер хоч порохом розсипся, а завтра ж ти з ним — він вказав на Мартина, — ідеш до вінця.

— Ой! — скрикнула Галя, не маючи сили стримати радісний оклик, і затулила руками розпашіле обличчя.

— Годі! — грізно гукнув війт, тяжко опускаючись на крісло. — Щоб я більше ні сліз не бачив, ні слова не чув! Чула! — гримнув він кулаком по столу. — Я кажу: і не писни! Не затуляй там лиця: хоч скільки плач, а завтра з ним до вінця йдеш! — Груди війта тяжко підіймалися, слова виривалися із зусиллями, очі