Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

прірвою. Аби ви бачили, що за глибокі прірви в тих горах! Водій наказав нам перейти на один бік, щоб врівноважити машину. Ми розуміли, що порятуватись можемо лише завдяки спокою, і навіть жінки, їх було три, не заплакали. Та коли ми перейшли, виявилось, що нашої ваги замало. Тоді Старший сказав: «Ви — із золота, мої дорогенькі, із щирого золота, і воно — важке, дуже важке!» Ми всі уявили, що наші змарнілі висхлі тіла — золоті, навіть блиск привидівся золота, і враз фургон вирівнявся, і ми від’їхали від небезпечного краю.
7

Старший навчив нас сміятись, вивільнювати з себе біль і почуття провини. Якось нас оточили розбійники й відібрали усі наші гроші. «То несправжні розбійники, — сказав Старший. — Я знаю тутешніх розбишак: ті ніколи не грабують бідних прочан». — «А хто ж вони? — спитали ми плачучи. — Слуги диявола?» А той похитав головою: «Ні, дітоньки, се — ангели!» І почав сміятись: «Вони забрали ваш тягар, аби ви не турбувались і не лічили грошей, кожного разу, коли витрачаєте. Аби небо і земля про вас дбали». Ми пригадали цих засмаглих розкудланих лайдаків з блискучими гострими зубами, що наставляли на нас пістолі й рушниці, й теж почали сміятись.

8

Ми побачили сніг на перевалі й тішились як діти. Бо знали, що в тих краях, через які будемо йти, снігу не буває. І хоч в себе вдома ми його не любили, тепер сніг був для нас згадкою про домівку. Ніхто й не думав лишатися у Святій землі. Нас вдома чекали, а там — ні. Ми стали пригадувати, який день нині, місяць і рік, ковзаючись по кризі, що вкривала сніг. Нарешті Гриць закоцюблими руками витяг з торби календар і сказав: «Нині — понеділок, 25 лютого, 2008 року!» Отже, і вдома, і тут була зима!

9

Ми були змучені й голодні, коли спустились з rip. А їсти не мали за що купити. І ще збиралось на грозу. На полі одинокий чоловік докошував збіжжя. Дехто з нас був із села, і ми знали, що бідака може лишитись без урожаю, тому кинулись в’язати снопи й складати на воза. Ледве встигли доїхати, бо почався сильний град, аж листя з дерев позбивав. Господар не знав, як нам дякувати: нагодував, поклав спати в хаті, ще й дав харчів на дорогу. Отак нам помогли небо і земля, і се так нас врадувало, ніби наші бажання вже здійснились.

10

Розповім, як ми співом заробляли собі на дорогу в чужій країні. Просити ми встидались, бо були ще молоді й здорові. Так-от трапилася нам на шляху велика ріка. Перебратися на той берег можна було лише перевозом, а міст був далеко внизу. Виявилося, що старий перевізник, якого добре знав Старший, помер, а замість нього знову був ангел. Він спитав, чи є у нас гроші, і вперся, що без грошей не повезе. Тоді Стефанія посміхнулась і сказала: «А може, ми заспіваємо?» І завела коляду «Ой, у лісі, в лісі на морозі». Ми підхопили і зі співом зійшли на перевіз. Пливли дуже помалу, бо перевізник хотів послухати якнайбільше. Ми заспівали йому «Їхав козак за Дунай», про Довбуша, «Чорні очка як терен», а наостанок гримнули «Реве та стогне Дніпр широкий», що напевно почули аж коло мосту. Так ми скоротили собі шлях до Святої землі. І нам було приємно, що ненаські люди послухають наших пісень.

11

В одному місті була книга, яку може відкрити хіба чистий душею. Люди товпились коло неї, приїжджали здалеку, але ніхто не насмілювався спробувати її відкрити. Одні казали, що то ошуканство, інші боялись собі нашкодити, ще інші не хотіли стати посміховиськом. Ми теж прийшли подивитись. Книга була така велика, як двері. А наш Старший, коли ми вийшли надвір, сказав: «Певно, за тими дверима вітер свище». І нам аж мороз поза шкірою пішов, хоч надворі стояла спека.

12

В одному селі теж була дивовижа — стара криниця. До води треба було дуже довго спускатись сходами і черпати з невеликої виїмки. А тоді нести ту воду в збанку, поставивши на плече. Тяжкий труд, але, якби вода діставалась легко, хто б рив таку криницю?

13

Були такі місця, що ми їх обходили віддалік. Мінні поля. Я в себе на городі теж колись вирив снаряд, пам’ятаєте? А там того заліза повно: кози підриваються, часом люди, бо не всюди пише, що там є міни. Добре, що Старший вмів читати по-їхньому. Та однак ми бачили діточок без рук, без ніг, бо що дитя розуміє: хоче бавитися. Нещасний край. Мені снилася наша дорога, обсаджена вербами, веселі луки, сади, вкриті цвітом, міста з золотими дахами. Бо прочани розповідали нам про сади і міста, а про мінні поля, червоний порох, безводдя і розбійників ні слова. Та я хочу, людоньки, аби ви знали, яка дорога до Святої землі. Така, як на Голгофу.

14

Мусили ми шанувати місцеві звичаї, аякже. Хоч були вони й дивні. Не вільно нам заходити до їхнього помешкання і до мечеті, а шукати дім для прочан чи монастир. Та ми й самі не були цікаві. У нас своя Свята земля, і у них — своя. Вони шанують