Читати книгу - "Мій Близький і Далекий Схід"

Так, земля розлучить їх рано чи пізно. Вона затупить лезо кинджала, загасить вогонь пристрасті. Бо землею володіє не вічність, а час. Спершу вмирає Лейла. Потім — Меджнун. Вони вмирають від туги за недосяжним, не накладаючи на себе рук. Просто витримують доти, доки можуть витримати.

І що ж? Винні у смерті рідних і близьких, у ворожнечі обох своїх племен, Лейла і Меджнун стають ангелами на небесах, де можуть кохатися вічно.

Не тому, що божевілля шанують усі народи, і воно не підлягає осуду. Просто досьє добрих і поганих вчинків, яке ретельно ведеться на небі, не таке, як земні досьє. Тут не вважають любов гріхом. Бо справжня любов завжди абсолютно моральна, як абсолютно моральна божественна сутність. А на землі вона, за висловом автора «Намиста голубки» — лише сніг у жмені. Він спершу пече як вогонь, а потім тане й тане, перетворюючись на воду. У цю воду кидається одержима Офелія. Як завжди ґеніальний Шекспір у «Гамлеті, принці Данському» дав, по суті, єдиний зразок у європейській культурі стосунків між чоловіком і жінкою такого рівня, що його можна порівняти лише з гострим лезом східної містики.

Біля одного міста ми побачили величезний квітучий луг на березі ріки. Нам розповіли, що той луг хотіли забудувати, але люди не дозволили. І ще ми чули, ніби колись влітку тут стояло багато копиць сіна, та якось з’явився гелікоптер і розстріляв з кулемета ті копиці. Потім люди знайшли в сіні багато убитих: чоловіків, жінок і навіть дітей. Здається, то були чужинці, які хотіли просити притулку в місті. Відтоді сіно не складають в копички, а, підсушивши скошену траву, забирають додому для худоби.

А ще в одному місті ми йшли через турецький міст, дуже старий, на річці Случ. Там у підпорах зроблені сходи, по яких тече вода. Кажуть, ніби камені скріплені яйцями й сиром, тому міст такий міцний. Бачили ми ще один турецький слід: мечеть, перероблену на костел. І хоч зверху хрест, а всередині теж усе християнське, але чомусь воно не таке. Не чути християнського духу.

Було одне село, яке навпіл перетинав кордон. Як треба було піти до родини чи сусідів, мусили брати у війта папір з печаткою. Та найбільше сміялись ми над жовтою куркою, що часто перебігала кордон, і кожного разу господиня брала папір у війта, або несла солдатам пляшку горілки. Ми спитали її, чого вона не прив’яже курку за ногу, аби не бігала. Жінка засміялась і розповіла, що вийшла сюди заміж, і не має родини на тому боці, а курка дає їй змогу почуватись такою, як усі.

В одному селі нас перестріла молодиця й спитала, чи будемо ми йти через одне велике місто, в іншій державі. Ми сказали, що так. «Як стрінете такого то й такого, то перекажіть, що я вмерла». Ми здивувались, і вона пояснила, що не бачила того чоловіка вже тридцять літ, і що ні він до неї, ані вона до нього не може приїхати. Потім наш Михайло сказав: «Яка дурна! Чи можна знайти голку в сіні, а чоловіка у великому місті?» На те Старший відповів: «Усе може бути. Пощо ти з нами йшов, коли не віриш?» Я бачив, як хлопець після того замислився.

Якось ми ночували під горою, звідки, оповідають, витікають два потічки: один з мертвою, а другий — з живою водою. Ми знайшли їх, але не знали, де мертва, а де жива вода. Було вже темно, і Старший порадив змішати обидві води й зварити на них вечерю. А вранці ми побачили над обома потічками дерево, обвішане стрічками й мотузочками. «То якісь язичники», — мовила жінка на ймення Параня, кисло скривившись. «Те, що святе для інших, святе і для нас», — відказав Старший і відірвав від носової хустини смужку.

О, той Старший недаремно водив прочан уже не один рік! Він знав, куди йти, що казати, як берегти ноги, і як вчитись терпіння. Пам’ятаю, був такий випадок, коли нас взявся підвезти один добрий чоловік, бо дорога через гори тяжка. Мав фургон без вікон. І ми не бачили нічого, лише чули, як раптом фургон нахилився і наляканий водій крикнув, що ми зависли над