Читати книгу - "Гілея"

За хутором чорніли рядками лунки з маленькими сосновими саджанцями. Марина зупинилася на ділянці, яку сама посадила, і здалося їй; що сосонки за цих кілька днів уже підросли. Але, мабуть, ліс, як і діти, виростає непомітно. Далеко в степу бовваніли постаті хуторян — Іван Запорожний не давав нікому перепочинку, поспішаючи висадити якнайбільше сосонок ще до морозів. На роботу виходили всі, хто лиш міг, бо Іван щомісяця виплачував гроші, треба було тільки розписатися в чорному зошиті проти свого прізвища. Грошей платили небагато, але сам факт, що їх таки платили, розвіював сумніви щодо намірів Запорожного. І вже ні в кого не викликала посмішки вивіска на ганку хати Заклунного: «Контора лісгоспу «Степовий».

Хуторяни швидко призвичаїлися до роботи, бо нічого мудрого в ній не було: викопай глибоку лунку, рівненько постав у ній саджанця та присип торфом, змішаним з якимсь хімічним порошком. Запорожний розповідав, що цей метод запровадив професор Мартинюк, і кожному показав, як треба висаджувати сосонки, а щоб ніхто не забував, на яку глибину викопувати ямки, то на кожному держаку лопати було зроблено зарубку для міри. За день можна було б бозна-скільки висадити цих сосонок, якби не носити того торфу. Марина вже, яка звична до всякої роботи, а й то вибивалася з сил, тягаючи ті відра з торфом. Потім Іван змайстрував візка, запрягся сам і розвозив торф до лунок. На другий день з тачкою вийшов і Максим, а згодом і Парамон. Робота, що здавалася такою легкою, поступово обернулася на каторжну для тих, хто по піску волочив навантажені тачки.

У Марини аж сльози навернулися, коли побачила, як тягнув візка з торфом Іван. Мотузяна шлея врізалася йому в плечі, одна рука тримала дишлика, а друга торкалася землі. Здавалося, що візок ось-ось зупиниться і Запорожний уже ніколи не зрушить його з місця. Вона спробувала допомогти Іванові, але він мовчки похитав головою: я сам.

— Ти хоч не насипай стільки того торфу! — гукнула Марина. — Ти ж не кінь...

Нічого не відповів. Ніяк не може збагнути Марина цього Запорожного: чого він прийшов у цей степ? Міг би влаштуватися на легшу роботу десь у районі, хай уже вона тут бідує з дітьми... А може, оце тепер усіх партійних по степу розіслано, щоб садити ліси, щоб і їй, Марині, легше колись жилося...

Марина познімала з криниці ляди і витягла перше відро води. Напилася, відчувши ледь солонуватий присмак, і вилила воду в жолоб. Журавель слухняно нахилявся до криниці і, зачерпнувши дерев’яним відром води, піднімав угору свою довгу шию, немов бив поклони. Відро було приковане до гладенької тички, вичовганої до блиску руками не одного покоління овечан. Цього журавля ще зовсім маленькою пам’ятає Марина. Вона любила сюди ходити з батьком. Він був добрим і сильним: носив завжди по четверо відер води — двоє на коромислі і по одному в руках. Маринка теж чіплялася за дужку, гадаючи, що допомагає татові...

Журавель ритмічно поскрипував, у цих звуках було щось схоже з прощальним криком журавлів, що пролітали над степом. Певно, за довгі роки наслухався їхніх криків та й сам по-журавлиному тужить, що не злетить ніколи, а вічно заглядатиме в криницю, вибираючи з неї небо і зорі.

Скрип-кугик... Скрип-кугик...

Біля цього журавля колись освідчився Марині Андрій. Повернувся з армії у батьківську хату з двома трикутничками в петлицях. На підборах хромових чобіт носив блискучі шпори, і коли вони дзвеніли, то в Марини завмирало серце. Не збирався Андрій жити на Овечому, найнявся на роботу в Ольвіополі, мати вже й проводи готувала, та не так сталося, як гадалося.

— Чия то, мамо, дівчина приходила вчора по сіль до нас? — запитав якось Андрій.

— Тьху, Маринки Кирилової не впізнав! — розсміялася мати. — А що?

— Та нічого, — відповів Андрій. Взув хромові чоботи зі шпорами, довгу шинелю накинув наопашки та й пішов.

Хата була стара-престара, але веселенька, бо півниками розмальовувала Марина комина, на стінах рушники аж сміялися. І не чекала Марина такого гостя: як побачила, то й світ їй запаморочився...

Скрип-кугик, скрип-кугик, — журиться журавель...

Не знали батько-мати, де й посадити Андрія. Все, що було в хаті, на стіл виставили, та все на «ви» до Андрія. За весь вечір з Мариною і словом не перекинувся: почали з батьком про кавалерію говорити, бо старого Кирила хлібом не годуй, а дай пригадати, як він з Будьонним і Ворошиловим на Варшаву ходив... Андрій розказував цілий вечір про свою службу, про свій ескадрон і про свого коня Дуная.

— Видно, кінь у тебе був добрячий, — зробив висновок Кирило і почав давати поради, як його доглядати, наче Андрій мав і зараз того коня на своєму подвір’ї.

Потім Кирило довго розглядав Андрієві значки. Особливо йому сподобався «Ворошиловський стрілець». І знову батько давав поради гостеві, як стріляти «з коліна», з положення «лежачи» і «на ходу». Андрій уважно слухав, раз у раз поглядаючи на Марину. Після якоїсь там чарки, коли батько давав інструктаж по рубці лози, Андрій умудрився шепнути Марині, щоб вийшла на вулицю, коли він піде.

Після батькової розповіді про відчайдушну атаку будьоннівців Андрій попрощався і пішов, Марина вискочила за ним у сіни... Кирило теж хотів було піти за Андрієм, але дружина зупинила:

— Хай уже вдвох поговорять. — І, щоб не мучити себе невідомістю, взяла колоду карт.

Карти розповіли, що до Марини з далекої дороги добивається червінний валет. Чекає Марину радість у домі, добра звістка і гроші. Правда, до валета все липла пікова дама, але, нарешті, їй перепинив дорогу бубновий король.

Коли Марина повернулася в хату розшаріла і трохи збентежена, мати вирішила, що карти не брешуть...

Марині йшов сімнадцятий рік, коли вони розписалися з Андрієм. Він так і залишився на Овечому.

Скрип-кугик, скрип-кугик, — поскрипує журавель...

А потім пішов Андрій на фінську війну. Зосталася Марина з маленькою Ганнусею. Після фінської приїхав Андрій на тиждень у відпустку та й знову попрощався.