Читати книгу - "Ратники князя Лева"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Так. Більше того, це стосується мене особисто.
Неждан здивовано подивився на брата.
— Але ж ти з тим німцем не стрічався раніше! Він прибув з півночі, ти — з півдня.
— Але причини, що привели нас сюди, однакові, — повідомив Тугар.
Почувши таке, Неждан замовк. Він ще не знав, яку таємницю тримає при собі Тугар, але вже відчував, що це змінить життя обох.
— Я хочу, щоб ти дав мені слово: те, що почуєш зараз, залишиться тільки між нами, і ніхто — чуєш, ніхто! — про це не дізнається, — мовив Тугар.
— Чим я маю тобі поклястися?
— У Святому Письмі сказано: «Нехай буде слово ваше: так — так; ні — ні, а що понад це — те від лукавого». Для мене досить лише твого слова.
Вражений Неждан лише спромігся на кивок головою. Зрештою, для Тугара цього виявилося досить. Він сказав:
— Я не був відвертий з тобою, брате! Не все те, що я вам зі Златою розповів, було саме так.
— Про Едуарда також?
Про Едуарда я розповів усе. Ну, майже все. Справа не в ньому. — Тугар затнувся. — Тобто у ньому, але це не головне.
Неждан, побачивши, що Тугар не знаходить місця, намагаючись якось зв’язно почати розповідь, підійшов до нього і поклав на плече руку.
— Заспокойся, брате! — сказав він. — Може, поговоримо потім, коли ти втихомиришся?
— Я не заспокоюся. Краще зараз. Я розповім усе, а тобі вирішувати: розказати про це іншим чи допомогти мені.
Тугар подивився на сліпучо-білий засніжений ліс, який уперше побачив за останні десять років і яким марив серед пісків Палестини, і почав:
— Усе почалося влітку минулого року у ще не обложеній військами мамелюків Бейбарса Першого фортеці Сафет...
XIIЗахеканий, весь мокрий від бігу і неймовірної спеки Тугар стояв перед Роже де Обером, здивований отриманою звісткою не менше самого командора.
— Ти дійсно не знаєш, навіщо знадобився Великому магістру? — укотре допитувався де Обер.
— Ні, cip, не знаю! — відповідав не менш спантеличений Тугар.
— І ти не зустрічався з Великим магістром?
— Не зустрічався. Ви ж знаєте, в останні роки я постійно тут із вами, в Сафеті. А Великий магістр в Акрі.
— Ось туди тобі й належить прибути! — повідомив Роже де Обер. — Вирушаєш негайно!
Звістка заскочила Тугара зненацька.
— Cip, я не знаю, що сказати, — признався він. — Мені не хочеться покидати місто у такий тривожний час.
— Усе в руках Божих. Якщо Йому завгодно залишити місто християнським, ніхто не зможе його взяти, — відповів Роже де Обер. — А ти, якщо хочеш стати одним з нас, повинен знати, що найперше для лицарів Храму — послух.
— В ім’я Бога, cip!
— Я не можу дати тобі нікого для безпеки. Невдовзі тут знадобляться всі лицарі, — сказав, наче виправдовуючись, де Обер.
— Я нікого й не прошу. Знаю про обстановку навколо міста. Дорогою одинокий подорожній приверне менше уваги, аніж цілий загін. Та й прибуття в Акру загону може бути неправильно витлумачене, — мовив Тугар.
— Мені приємно, що ти розумієш ситуацію. Дасть Бог, може, й зустрінемось! А наразі — прощавай!
Того ж дня Тугар покинув фортецю і спрямував свого коня до Акри. А назавтра Сафет обложили незчисленні війська султана Бейбарса. Облога закінчилася взяттям міста і загибеллю всіх християн. Усе це Тугар дізнався вже в Акрі, куди прибув наступного дня. Дорога видалася напрочуд безпечною. Видно, всі сили султан кинув на Сафет, не піклуючись за дороги і зовсім не побоюючись удару з боку Акри. Місто роздирала так звана війна святого Сави. Тугару важко було розібратися у перипетіях подій у місті. До нього доходили чутки, що ситуація в Акрі виявилася продовженням далекого звідси конфлікту між містами Генуєю й Венецією, а ті, в свою чергу, просто були розмінною монетою у війні ґвельфів і ґібелінів. Обидві партії віддавна сперечалися за панування у Середземному морі. Ситуацію ускладнило те, що генуезців підтримали госпітальєри, а венеціанців — тамплієри.
Та величезна робота, котру провів Великий магістр ордену в намаганні примирити три ворогуючі досі лицарські ордени — Храму, Госпіталя і Марії Тевтонської — та яка почала давати результати, була зведена нанівець спробою Генуї осадити Акру. Давня ворожнеча між двома наймогутнішими орденами католицької церкви, приглушена намаганнями Томи Берара, знову випливла назовні. Забулися спільні молитви і перемоги; забулася славна битва при Форбії, коли єгиптяни в союзі з хорезмійцями завдали катастрофічної поразки об’єднаним силам хрестоносців. Тоді з поля бою живими вибралися тридцять три тамплієри, двадцять шість госпітальєрів і лише троє тевтонців. Здавалося, кров, пролита спільно у бою, повинна назавжди поєднати християнське воїнство. Можливо, так і сталося б, якби до Акри, де досі мирно співіснували всі три магістри, не прибуло судно з купцями від Філіппа де Монфора, правителя Tipa.
Відтоді й почалося. У своїх діях генуезці та венеціанці
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ратники князя Лева», після закриття браузера.