Читати книгу - "Мер сидить на смерті"

— Мені шкода...

— Тоді чому ти... об'явилася?..

— Пояснюю, ділова пропозиція. Розкажу все по порядку. Мене звільнили з ресторану «Мрія». Власник сказав, що знайшов нового директора. Без пояснень. Потім у мене з банківського рахунку зникли всі гроші. Згодом застала порожню квартиру — обікрали до нитки. Машина згоріла... Хто за цим усім стоїть, можу лише здогадуватися. Міліція продовжує розслідування. Безрезультатно... На роботу мене ніхто не брав. Усі сахалися мене, наче чумної... Може, і через твоє прокляття...

— Я тебе не проклинав, — заперечив Ярема.

— Урешті я влаштувалася офіціанткою в кафе. Брудному і гидкому... Передучора мене зустріла одна пані. Вона запропонувала багато чого... Взамін на... — Зоряна спіймала погляд Лавника. — Тільки дослухай мене до кінця. Гаразд?.. — Ярема був незворушний. — Взамін на те, що в мене підселиться привид...

— Що? — Лавник вискочив із-за столу і розлив на себе чай. Забігав по кухні. — Ти нормальна, як ти думаєш? — вирячився на Зоряну.

— Цілком.

— Іти погодилась?

— Так.

— Божевілля!

— Мені можна йти? — Зоряна нахмурила брови.

— Ні. Я обіцяв дослухати, — Лавник злякався, що вона зараз піде, але хотів це приховати. Однак Зоряна помітила. І продовжила вже впевненіше.

— Але я погодилась лише тоді, коли дізналась, із ким мені доведеться працювати. Тобто в кого має підселитися інший привид... — Диво-жінка замовкла. Пауза по-змовницьки затягнулася.

— І хто це? — не витримав Ярема.

— Ти!..

Лавник почав метатися кухнею, як чорт, що випадково впав у казан з гарячою смолою й опік собі зад. Був страшенно злий. Його бісило, що хтось знову надумав ним повелівати. А дзуськи!.. Баста!.. Ніколи!.. Ніхто!.. Ніяк!..

— Ти злишся, бо думаєш, що я здуріла? Ти не віриш, що привид може поселитися в людину?

— Я злюся, бо знаю, що всяка гидь може поселитися отут! — Ярема ткнув собі в груди. — І ще тому, що я не переношу, коли хтось щось вирішує без мого відома!

— Нічого не вирішено. Просто ти претендент...

— На чергового ляпаса...

— Не знаю. Зрештою, ляпас залежить не лише від того, хто хоче його заліпити. Ляпас залежить і від того, хто дозволяє собі заліпити...

— Хто мене вибрав?

— Із слів Борислави — керівника проекту — привиди...

— Чому я?.. Чому ти, зрештою?.. — розпалювався Ярема.

— Бо ми маємо досвід. І силу. І знання... Чесно кажучи, на їхньому місці я б теж вибрала нас.

Лавник підійшов до незворушної жінки-зваби. Розвернув її до себе разом з кріслом.

— А ти часом не глузуєш з мене, шановна? Може, той старий упир знову тебе заслав?

— Ні! — відрубала Зоряна. І так переконливо, що Ярема їй повірив. Як вірив колись. Хоча добре пам'ятав, чим скінчилася ця безмежна віра. Трагедією. Для нього. Бо він став заручником почуттів, яких, володіючи купою психологічних прийомів, викорінити із себе так і не зміг.

— Що треба робити? — запитав уже спокійніше.

— Шукати душу Львова.

Колишній впливовий суддя Лавник Ярема Сильвестрович відчув себе курочкою Рябою, що обіцяє наївним дідові з бабою знести золоте яйце. Нехай. І так життя прісне, як очі його вовкодава, замкненого у вольєрі. Чи не пора вириватися з клітки? На полювання за привидами!.. Дідько голову зламає від того, що закрутила ця диво-бестія Зоряна!.. Але не Лавник... Ярема ще брикне, як молодий жеребець, покаже свій норов!.. Звучить вельми забавно: «Шукати душу Львова...»

— Я подумаю, — сказав Зоряні. У цій відповіді вчувався кволий сумнів.

— Подумай. Але знай: я скучила за тобою. І не проти бачити тебе хоча б на роботі. Божевільній, як усе на світі. Підозрюю, що нормальність давно вже відправила свою душу в небо... На землі її затоптали ще печерні люди. Коли почали ділити шкуру вбитого звіра...

Ярема сам одвіз Зоряну додому на своєму джипі.

Головний привид Львова зі своєю стійкою сухореброю мешканкою проводив останній інструктаж. Борислава Болеславівна, на диво, уважно слухала. До неї остаточно дійшло, що влипла в небезпечну аферу, але здаватися не збиралася. Вона ж стійка!..

Зателенькав мобільний. Стійка глипнула на годинника. Час підбирався до півночі. «Кого проти ночі знудило? — подумала вона. — Хто виманює на свою голову грім та блискавки? Кому набридло спокійно жити?» Крім як з роботи, до неї фактично ніхто не телефонував. Якщо вже в такий час якийсь сміливець наважився її турбувати, то, мабуть, щось сталося... Або чергові хитрощі, щоб «злиняти» з роботи...

Борислава піймала на тумбі вібруючу слухавку. Мобільний світився абонентом «Чорна дама». Так Борислава записала Зоряну. «Ото нахаба! Треба їй пояснити, що я погано засинаю. А коли не висипаюся, то погано всім!..» — злилася Стійка.

— Вона не