Читати книгу - "Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 2"

Він і справді трохи посивів, але, як казала його мама-покійниця, в їхньому роду всі чоловіки рано сивіли, зате довго жили і навіть після п'ятдесятий були спроможні мати дітей.

Того ранку до поліції надійшло повідомлення про вломництво до обивательки Беати Гробовецької, унаслідок якого вона втратила грубі гроші і коштовності — перли й діяманти. Юрась поїхав до знайомої камениці сам.

На велике його здивування, двері відчинила Беата — не служниця. Колись повнокровна кобіта виглядала, мовби єгипетські мощі, але очі блищали лиховісно.

— Прошу пана, не знаю, де поділася служниця! Певне, це її витівки з вломом: невідь звідки взялися ці дві дурні панни — я їх зачинила в комірці. Вдають, що розуміють лиш французьку, а з виду — жидівки з-під синагоги!

— Ви не мали права їх ув'язнювати, пані Гробовецька, — м'яко зауважив Маґдебурко, — се прероґатива...

— Мала я все в носі! — визвірилася Беата, — хай скажуть, хто їх підмовив! Певне, знав, що я не жебрачка!

— Жебраки не мешкають у каменицях. Пані, то випустіть своїх закладниць, — попрохав Юрась.

Побачивши двох жалюгідних француженок, він зразу згадав Юлька: вони й справді при денному світлі виглядали, як нічні почвари: блідолиці, з почервонілими очима і посинілими вустами, дівчата ловили дрижаки і белькотіли щось важке для розуміння.

— Ви розмовляєте французькою? — згадав гімназійні вправи у розмовному мовленні Маґдебурко.

— Уі, уі!

Беата недовірливо усміхалася. В її розтривоженій пам'яті раптом виринув Париж, острів, вітрильник, морські хвилі. У чім причина, що вона отямилася вдома, коли не відчула пальцями гладеньких подовгастих перлин? А де подівся Оскар?

— Ці панни кажуть, що привезли вас з Парижа, бо ви мали проблеми з психічним здоров'ям. Дорогу оплатив ваш чоловік і дав грошей, щоб тут мали на що жити.

— Я розумію французьку! — вигукнула пані Гробовецька. — Вони все вигадали! Підлі мантійки!

Панни-мадемуазелі кинулися в плач, почувши в тім вигукові погрози.

Одне слово, Юрасеві вималювалася така картина: служниця втекла, а натомість прийшов симпатичний ошуканець, що звозив дівчат до французької ресторації, після чого звідав знаменитої амур ля труа[39] і був упійманий на перелюбстві своєю коханкою або й дружиною, та встиг витягти з-під рук Беати пуделко з коштовними камінцями, прихопивши й товстобокого гаманця.

— Пані Гробовецька, прошу все ж мені пояснити, що у вас викрадено?

Беата напружилася.

— У мене були перли.

Після цієї заяви вона знову сіла при вікні, поринувши поглядом у далечінь. І більше не розтулила уст, на превелике задоволення мадмуазелей.

Маґдебурко дізнався від них, що молодик був добре вбраний, мав широкі плечі, на які натягав елєґантський плащ ґранатової барви... І все! Більше панни нічого не могли згадати.

У французькій ресторації офіціанти швидко збагнули, що краще сказати правду, і посвідчили: з дівками приїхав той фацет, який колись мало не втік з донькою нафтаря, та погорів на грабунку з пошти. Юрась швидко надибав у поліційних паперах тюремну світлину Міська.

— Оті знову натрапив на давніх знайомців. Цікаво, чого це Місько так необачно поліз до Гробовецьких? Треба навідати вдову по Кендзьорівському, — міркував подумки недавній приватний нишпорка.

Тим часом Місько сидів у сестри і перебирав перли: круглі клав до глиняного горнятка, а подовгасті — у філіжанку. Ґеньо, що в другому покої екзаменував Ґеня-малого з географії, вийшов поглянути, з якої причини його вірний приятель періодично йойкає від захвату.

— Ти що — пограбував ювелірню? — спитався ніби й жартома, та не без остраху, щоб через необачного Міська не загриміти до в'язниці.

— Та яке?! — коротко і непевно відповів стурбований підрахунками хлоп. — Дев'ятдесят!

Ґеньо підійшов ближче, узяв перлинку з горнятка в руки і почав розглядати, примруживши очі. Вона виглядала, як справжня, лиш дрібнонький вусик від пензлика лишився вмурованим у штучну полуду. Серце тенькнуло...

— Міську, де ти надибав цього добра? Кажи правду, бо пошкодуєш: ці перли фальшиві, — спокійно промовив Муркоцький, хоча міг би й зірватися на крик.

— На Личаківській...

Ґеньо не дослухав. Він схопив у передпокої плаща і вибіг на вулицю. Плащ був ґранатової барви і належав не йому. Та це вже не мало ніякого значення. «Швидше! Швидше!» — гукнув, заскочивши у фіякр.

У камениці порядкували дві незнайомі панни — вони наспівували французьку кабаретову пісеньку і вигортали з шаф футра, шовки та капелюшки. Поява нового кавалера — ще кращого за вчорашнього — справила неабияке вражіння.

Панни щасливо зацвірінькали, сповіщаючи Ґеньові, що хочуть у французьку ресторацію, де їх так смачно пригостили... Муркоцький міг би муркотіти їм компліменти, та він рикнув по-тигрячи:

— Де Беата?