Читати книгу - "Облога Белза"

І не такий уже він красень великий.

Тож це, можливо, пастка. Утім, саме тому, що це, можливо, пастка, треба ризикнути  — і піти... Бо якщо пастка  — то комусь і навіщось вона потрібна? Ти не для того служиш князеві, щоби жити тихим життям і померти своєю смертю.

Отже, попередивши боярина  — хай знає,  — Павло-Воронко відправився на побачення. Цього разу йому довелося пройтися вулицею аж тричі, поки не наштовхнувся на стару. Вона провела його через якийсь сад, потім пройшли в хату.

 — Як тебе звуть?  — питання було задано в лоба, нашою мовою.

 — Павлом. А тебе?

 — Яка різниця, як мене звуть,  — усміхнулася білявка, якій можна було дати і сімнадцять років, і трохи більше. Явно з наших  — чи то з полонянок, чи, може, по-доброму висватала.  — Яка різниця, все'дно більше не побачимося...

Із цими словами вона зняла через голову сорочку й поцілувала чоловіка, водночас розв'язуючи його пояс.

І лише під ранок, коли Воронко вже впевнився, що йому вперше в житті поталанило й отака жінка з ним, бо він їй сподобався, та, подаючи коханцеві чашу вина, несподівано, неначе про якийсь дріб'язок, сказала:

 — Ваших порубав Тунгуз-сотник.

 — Це чоловік твій?  — розгубившись, запитав Павло те, чого питати було не слід.

 — Ні,  — засміялася жінка,  — чоловіка я не стала б губити. І, якщо ти у Христа віриш, не скажеш, від кого дізнався.

 — Узагалі нічого нікому не скажу, бо не хочу загинути за брехню на сотника.

 — Не думай, що я дурепа. Скажеш своєму панові, а той хай скаже Кулпі, тільки самому, що Тунгузові нукери не всі речі вбитих повикидали, багато що собі залишили, поласилися. А що друге посольство зразу за першим, такого вони не чекали.

Коли стара вивела волинянина, частина стіни відсунулася вбік, і ввійшов венеційський купець Лоренцо.

 — Я не все розібрав, та, гадаю, ти все сказала так, як я наказав.

 — Аякже!  — засміялася рабиня.

Лоренцо саме для таких справ  — а не для того, про що всі думали,  — купував молодих дівчат і навчав тих із них, які виявляться кмітливими.

Венеція формально мала мир і союз із Людовиком, проте всі розуміли, що жорстокі битви в Далмації  — не останні. Тепер по Людовикових союзниках нанесено удару, а Венеція начебто й не при чому...

Кинджал із руків'ям та піхвами зі слонової кістки, який йому продав один із нукерів, венецієць вирішив залишити собі  — адже з нього почала нитка розплутуватися. «Повернувся до мене — бувають же такі збіги!»  — Лоренцо колись сам подарував цей кинджал волинському послу... Як його? Олехно. Упокій, Господи, його душу.

На снігу перед ханською юртою було складено дві купи різних речей. В одній  — зброя та обладунки, у другій  — різні прикраси та предмети одягу. Офанасій підійшов, подивився, підняв з окремої ганчірки масивну золоту сергу з великою перлиною.

 — Спасінням душі присягаюся, що цю сергу носив у вусі Олехно-боярин.

Павло-Воронко, якого підвели наступним, упізнав шаблю слуги ординського на прізвисько Вуйця. А отець Тит  — срібне панікадило, що його взяв із собою інший священик, отець Симон, який був з боярином Олехною.

 — Досить,  — посміхнувся Кулпа.  — Далі хай кати ним займуться.

Кулпа посміхався, здавалося, незрозуміло чому.

Він не збирався пояснювати, що об'єднане військо угорських половців і брацлавських мурз рушило не на нього, Кулпу,  — чого темник боявся, боявся до дрижаків, бо четверо на одного  — це четверо на одного!  — а назустріч Джанібекові, і до їхньої зустрічі залишалося два-три дні.

Оскільки сили були приблизно рівними, то переможець  — хай би хто ним став!  — нестиме великі втрати й муситиме рахуватися з ним, Кулпою.

Чутки про стрілу із запискою, яка влучила в щит, облетіли Белз  — та що там було облітати? Тепер майдан у районному центрі більший, аніж белзька цитадель...

Мало хто міг наважитися ставити воєводі питання. Серед цих небагатьох, певна річ, перше місце посідала дружина, але... Коли Дрозд удав, що не розуміє натяків, бояриня перейшла в рішучий наступ:

 — Ну мені ж ти мусиш сказати! Я твоя перед Богом дружина!

У відповідь воєвода нагадав, що Єва також була дружиною Адама, і чим це скінчилося, після чого йому довелося рятуватися втечею на вали.

Не заспокоївшись на цьому, жінка гримала на всіх, хто потрапляв під руку, та так гримала, що й у ворожому таборі чути було!

 — Шкода, що баб не ставлять на воєводство.

 — А таки-так, гнали б вони ляхів до Кракова!

Ті, хто зустрічав воєводу, який носився обланкою[105] так, неначе в нього всі зуби болять, відводили очі, коли ж він заводив розмову  — а заводив часто,  — розмовляли якось ніяково.

Проте троє наважилися спитати, і всі троє дістали відповідь: «Заприсягнись, що нікому!»  — а потім кілька слів на вухо.

...Юді було зле, як ніколи ще не бувало.

Спроба попередити ляхів з угорцями була пов'язана не просто з ризиком  — із найсмертельнішим зі смертельних ризиків, проте... Проте Дрозд відкрив таємницю кільком людям!

Коли Белз упаде  — а встояти проти такої сили він не зможе! — хтось та й розв'яже язика, і тоді  — тоді йому пекельні муки відпочинком здадуться, бо мовчанку про таке йому не подарують.

Залишався один шанс. Один-єдиний. Ризик, величезний ризик. Та інакше  — смерть, до того ж жахлива.

Він вийшов на