Читати книгу - "П’ятий номер"

Але він був надто кволий, щоб відповідати. Мати мала рацію: все, що виглядало в поїзді за таке просте, зараз виявилося безумом. Там, на Донбасі, сповнювало його нерозумне, рожеве світло, коли згадував Вальку. Це світло й покликало його покинути все й податися сюди хоч би на кілька днів. На відстані, коли все розм’якшується, коли, зрештою, і з’являється оте рожеве світло, все робиться оманне і по-особливому вабливе. Він подумав: все це зілля й Горбатий з його чарами. Скільки минуло часу, а те зілля й досі не вимилося з нього, те зілля не так просто діє, воно корені в душу запускає!..

Дивився на стіну, де висів відривний календар, перед його зором проявлялося число сьогоднішнього дня: 20 липня 1953 року.

Підійшов до ліжка й ліг, важко вминаючи пружини. Мати понесла в сіни миску з рожевою водою – знав, зараз вона знову повернеться й почне гдирати. Через це заплющив очі: хай думає, що спить.

Із холодної, поділеної на чорно-білі смуги темряви наповзав на нього Горбатий, посмугований, наче блазень. Підморгнув йому і зробив рух рукою, ніби підніс до рота склянку і п’є. «Все це зілля», – думав Андрій, і справді відчуваючи голубі напливи сну. Не міг без відрази дивитися на велике, гарне, аж ніби панське обличчя Горбатого. Стояло відділене від тулуба, сама тільки голова з двома гострими чортівськими ріжками.

«От ти хто!» – подумав він і побачив, що до тої голови котиться з горба друга, вже жіноча. Упізнав її непомильно, бо мала також гарне й аж ніби панське обличчя і реготала з нього, реготала: «Ох же, Петю, ти йому врізав, ох же й молодець». – «Я, Валь, – обізвалася голова з чортячими ріжками. – не такий плохий, як собі думаєш. З таким дурнем мені справитися, раз плюнути! Мені, Валь, у таких ділах пальця в рота не клади!» Повернув голову й побачив двійко зелених пильних очей, що зоріли насторожено й гостро – дивилася на нього велика смугаста кішка. Андрій принишк під тим поглядом, наче був ще хлопчаком і зустрівся в дикому лісі із тигром. Хоч ні, смуги на кішці були біло-чорні, а очі неймовірно знайомі. Потім очей стало четверо, а він стояв перед ними, наче правцем битий. Кішки рушили на нього, обережно й м’яко ступаючи, і він раптом зрозумів, що вони чорні, тільки оперезані впоперек білими бинтами, зовсім такими, який оперізує зараз йому голову. Поклався на лоба обруч, тиснув, аж починав тріщати череп, він весь був перетиснений кількома такими обручами, як бочка.

«Клепки йому бракує!» – почув голос від зелених очей.

Горбатий зареготав. Закинув гостре підборіддя, і з його розтуленого рота вирвався дзвінкий регіт. Знову побачив дві голови на траві: одна Горбатого, а друга Вальчина.

– Близнята, – пробурмотів, перевертаючись на ліжкові й намагаючись відігнати від себе цю мару.

– Про що це ти? – спитала від порога Ганя, – вона заносила з коридорця тарілку з супом.

Андрій, однак, спав. Побачила це й розгубилася, адже доки поралася там, у коридорці, придумала для нього стільки слів.

– Може, поїси? – спитала вона.

– Воно й не дивно, – сказав Андрій крізь сон. – Близнюки, воно й не дивно…

Ганя поставила каструлю на брудну від сажі підставку. Зітхнула й сіла на стільця, а в куточках її очей забриніли сльози.

Битися з Андрієм Горбатому не новина, отож тільки зачинилися за ним двері, відразу ж перестав скиглити. Притьма позбирав скло, очманілий од радості, яку завжди відчував, коли вдавалося допекти цьому бугаєві. Захотілося навіть на відзнаку того хильнути чарчину, але вся горілка виллялася Андрієві на голову, тож він тільки замрукав, заспівав під носа, вряди-годи похихикуючи. Зрештою, мав варити вермішель, бо ці вправи з пляшками й бугаями ще більше додали апетиту. Горбатий видобув заповітний мішечок і, наспівуючи, пішов у сіни розпалювати примуса. Налив на виступець гасу, підпалив його, накачав, прочистивши перед тим голкою отвір – за хвилину примус весело загув, викинувши над головкою синю шапку. Поставив каструльку з водою, і поки вона закипала, вийшов надвір. Спинивсь, обіпершись об одвірок й дивлячись на залиті сонцем дахи околиці: все аж яскріло від світла. Небо було майже ясне, тільки ліворуч розсипалися кучеряві баранці і пливло кілька зовсім срібних хмарин. Одна із хмарин торкнулася сонця, і воно сліпуче заясніло, сипнувши на землю пук проміння.

Закашляв на ганку Піддубний, який, певне, й досі виставляв до сонця обличчя. Горбатий повів у той бік оком, і по його вустах ковзнула сакраментальна посмішка…

Підгледів їх тоді, коли Піддубний шепотів Вальці щось на вухо, і в ньому спалахнула ота глуха ревність, яку завжди відчував, коли сестра з кимось сплутувалася. Зрештою, вистежити Піддубного було неважко: Горбатий любив підшитися комусь у слід і йти, йти, наче випивати свою жертву – з солодким жахом і задоволенням. Знав, куди простує Піддубний, очевидно-таки, на Кашперівську, саме в тому місці, де завертають на Житній базар, у дворику, за дверима з марлевою завісою, й поселилася тоді Валька.

– Мені треба небагато, – сказав