Читати книгу - "Лабіринт"

То була не пуста погроза. Охоронець одразу ж опустив очі та зайшов до зали, щоб дати Ґільємові змогу пройти всередину.

— Отак краще, — завважив Гільєм.

У вухах юнака все ще бриніли погрози Пелетьє, і він прослизнув до кімнати якомога непомітніше. Про те, що сталося, міг свідчити тільки червоний колір його обличчя й сильне серцебиття.

Віконт Раймон-Роже Тренкавель стояв на помості далеко в кінці Великої зали. Він помітив, як Гільєм Дюма, спізнившись, прослизнув і став позаду, але віконт чекав на Пелетьє.

Тренкавель був одягнений у дипломатичному стилі, не по-військовому: червона туніка з довгими рукавами і золотим орнаментом навколо коміра та рукавів сягала колін; блакитний плащ біля шиї був заколотий великою і круглою золотою застібкою, що вбирала в себе денне світло, яке лилося крізь величезні вікна, розташовані вздовж східної стіни кімнати. Над його головою висів важезний щит, на якому було зображено герб Тренкавелів із двома важкими металевими списами хрест-навхрест. Така сама емблема була на прапорі, церемоніальному вбранні та зброї. Вона висіла на ґратах вхідних воріт, обнесеного ровами Нарбонського виходу, по-перше, щоб вітати гостей та, по-друге, нагадати їм про зв’язок династії Тренкавелів з їхніми васалами. Ліворуч від щита був гобелен із зображенням танцюючого єдинорога; він висів на тій самій стіні за життя всіх поколінь Тренкавелів.

У дальньому кутку за помостом причаїлися втоплені глибоко в стіну маленькі дверцята, що вели до особистих покоїв віконта в Тур Пінт, оглядовій вежі та найстарішій частині Шато Комталь. Двері ховалися за довгими блакитними порт’єрами, що також були обшиті трьома стьожками хутра горностаю, як на гербі Тренкавелів. Завіси часом захищали від страшенних протягів, що проносилися Великою залою взимку. Нині двері було замкнено важким золотим замком.

Раймон-Роже Тренкавель провів у тих кімнатах своє раннє дитинство, а потім оселився в цих старовинних стінах разом зі своєю дружиною Агнес де Монпельє та дворічним сином і спадкоємцем. Він молився у тій самій маленькій капличці, що і його батьки; спав у їхньому дубовому ліжку, в якому сам народився. Літніми днями, такими як оці, він виглядав з тих самих аркових вікон, спостерігаючи, як призахідне сонце забарвлює небо в червоний колір над південними землями.

Здаля Тренкавель виглядав спокійним та врівноваженим, його каштанове волосся спокійно лежало на плечах, а руки були сховані за спиною. Утім, його обличчя здавалося стурбованим, а очі невідривно дивилися на головний вхід до зали.

Пелетьє страшенно упрівав, бо одіж була тісною та незручною під латами, що щільно прилягали на спині. Він почувався старим і негідним завдання, поставленого перед ним.

Він сподівався, що свіже повітря прояснить йому голову, але намарно. Він досі сердився сам на себе за те, що втратив самоконтроль і вилив злість на зятя, сподіваючись відволіктися від головного завдання. Він не міг дозволити собі розкіш думати про це зараз. Якщо буде потрібно, він матиме справу з Дюма пізніше. А тепер його місце поруч із віконтом.

Пелетьє також не міг не думати про Симеона. Пелетьє відчував нестримний страх, що стискав його серце, коли він перевернув тіло в ріці, та полегшення, коли одутле обличчя незнайомця втупилося в нього невидющими очима.

Спека всередині Великої зали була нестерпною. Понад сотні людей, церковників та посадовців, набилася у задушливу, непровітрювану кімнату, де сильно тхнуло потом, тривогою та вином. Повсюди ширяло відчуття постійного недосипання й чулася напружена розмова.

Слуги, що стояли при вході, вклонилися, коли увійшов Пелетьє, і поспішно принесли йому вина. Одразу ж на протилежному боці кімнати стояв ряд стільців з темного відполірованого дерева, схожих на підмостки для хору в кафедральному соборі Сен Назер. Там сиділи можновладці Півдня, магнати з Мірепуа та Банджо, Курсана й Термена, Альбі та Мазаме. Кожен з них був запрошений до Каркассони на торжества на честь святого Назера, але опинилися на Раді. Пелетьє розгледів напруженість на їхніх обличчях.

Він пройшов поміж консулів Каркассони та провідних мужів з торгових передмість Сен-Вінсена та Сен-Мігеля. Його гарно тренований погляд охоплював усю кімнату, навіть неумисно. Священики й кілька ченців ховалися в тіні вздовж північного боку зали, їхні обличчя були наполовину заховані під каптурами подалі від чужих поглядів, а руки — під просторими довгими рукавами чорного вбрання.

Рицарі Каркассони, серед яких нині був і Гільєм Дюма, розмістилися перед величезним кам’яним каміном, що піднімався від підлоги до самої стелі. На протилежному боці за високим столом, обличчям до зали сидів Жан Конґос, Тренкавелів писар та чоловік старшої доньки Пелетьє Оріани.

Зупинившись перед помостом, Пелетьє вклонився. Полегкість відбилася на обличчі віконта Тренкавеля.

— Пробачте мені, Messire.

— Нічого страшного, Бертране, — промовив Тренкавель, жестом запрошуючи Пелетьє приєднатися до нього. — Тепер ти з нами.

Нахиливши голови, щоб ніхто їх не