Читати книгу - "Лабіринт"

Вони простояли без води надто довго, тканина висохла, коріння стало зовсім крихким, листя здебільше втратило вологу. Впевнена в тому, що вона ще може їх врятувати, Алаїс збризнула кошик водою і почала працювати.

Однак увесь той час, поки вона подрібнювала корінці та розкладала квіти в пакетиках для ароматизації повітря, весь той час, поки готувала мазь для рани на нозі Жака, її очі були прикуті до дерев’яної дощечки, що спокійнісінько лежала перед нею на столі, не бажаючи виказувати своєї таємниці.

Ґільєм перебіг подвір’я, проклинаючи свій поганий настрій, і мало не впав, бо його плащ незграбно заплутався за коліна.

Зазвичай рицарів не запрошували на Раду. Тим серйозніше виглядало те, що їх скликано не до головної замкової вежі, а до Великої зали.

Гільєм не був певен, що Пелетьє говорив правду, буцімто посилав за ним когось. А якби Франсуа не знайшов його в кімнаті? Що б тоді сказав Пелетьє?

У будь-якому випадку наслідок був би такий самий: Гільєм ускочив у халепу.

Важкі двері, що вели до Великої зали, були відчинені. Гільєм поспішив нагору сходами, переступаючи по дві за раз.

Коли його очі призвичаїлися до темряви в коридорі, він чітко побачив обриси свого тестя, який стояв коло входу до самої зали. Гільєм глибоко вдихнув і пішов далі, опустивши голову. Пелетьє рукою загородив йому дорогу.

— Де ти був?

— Пробачте мені, Messire. Я не отримував виклику.

Обличчя Пелетьє було багряно-червоним і грізним.

— Як ти наважився спізнитись? — спитав він крижаним голосом. — Невже ти вважаєш, що накази тебе не стосуються? Гадаєш, що ти такий видатний рицар, що можеш сам вирішувати, коли приходити і йти за власним бажанням, і не коритися наказам свого пана?

— Messire, присягаюся честю, що якби я тільки знав...

Пелетьє недобре розсміявся:

— Твоєю честю, — повторив він люто, ткнувши Ґільєма в груди. — Не роби з мене дурня, Дюма. Я послав до тебе власного слугу, щоб попередити особисто. Ти мав більше ніж досить часу на підготовку. Проте мені довелося йти по тебе самому, і прийшовши, я знайшов тебе ще в ліжку.

Гільєм хотів щось відповісти, але змовчав. Він бачив, яку кутиках рота Пелетьє та на його сивій бороді збирається слина.

— Тепер ти вже не такий пихатий! Що, нічого сказати? Попереджаю тебе, Дюма: те, що ти одружений з моєю донькою, не завадить мені покарати тебе в науку для інших.

— Так, ваша світлосте.

Без попередження Пелетьє вдарив Гільєма в живіт. Удар був не надто сильним, але від несподіванки юнак заточився й схопився за стіну.

Одразу ж потому дужа рука Пелетьє обвилася навколо його горла, притискаючи хлопця потилицею до каменя. Краєм ока Ґільєм спостеріг біля дверей вартового, що нахилився вперед, аби краще розгледіти, що відбувається.

— Я ясно висловлююсь? — перепитав Пелетьє, суворо заглядаючи у Ґільємове лице та тиснучи дедалі сильніше. Хлопець не міг сказати ані слова.

— Не чую тебе, Дюма, — знову сказав начальник фортеці. — Я ясно висловлююсь?

— Так, Messire, — зміг видавити із себе молодий чоловік.

Він почервонів. Кров шуміла в його голові.

— Я попереджую тебе, Дюма. Я спостерігатиму й чекатиму. І якщо зробиш ще хоч один невірний крок, то, впевнений, ти шкодуватимеш про це решту свого життя. То ми порозумілися?

Ґільєм нарешті вхопив повітря. Він зміг тільки кивнути, обтираючи щокою грубу поверхню стіни, і тоді Пелетьє востаннє сильно вдарив його по ребрах і відпустив. Він не пішов до Великої зали, а попрямував у протилежний бік — на подвір’я.

Коли начальник фортеці пішов, Ґільєм закашлявся та почав розтирати горло, хапаючи повітря великими ковтками, неначе людина, що мало не потонула. Він розтирав горло й витирав кров на губах.

Поступово його дихання стало нормальним. Ґільєм розправляв одяг та міркував тільки про те, як і коли зможе помститися Пелетьє за те, як він з ним повівся. Двічі за день. Образа була надто великою, щоб він міг її пробачити.

Раптом він усвідомив, що у Великій залі чути людський гомін, і зрозумів, що має негайно приєднатися до своїх товаришів, перш аніж повернеться Пелетьє і знайде його все ще тут.

Охоронець біля дверей навіть не намагався приховати свого здивування.