Читати книгу - "25 портретів на тлі епохи"

Але комуністи, попри запевнення Сталіна, зовсім не збиралися зберігати у країні ані ринкову економіку, ані демократію. За прикладом своїх старших радянських товаришів, вони прагнули абсолютної політичної та економічної влади.

26 жовтня 1946 року, коли президент виступав на зборах Союзу народної революції, намагаючись переконати комуністів в абсолютній цінності демократії, з ним стався інсульт. Бенеш не зміг дочитати доповідь і на кілька місяців потрапив до лікарні. А комуністи продовжували наступ.

Момент істини настав у червні 1947 року. 7 червня Бенеш прийняв запрошення на участь у Паризькій конференції щодо плану Маршалла. Сполучені Штати виділили тоді величезну суму в $13 млрд для відбудови зруйнованої війною Європи (за нинішньою купівельною спроможністю це десь $500 млрд). Навіть прем’єр-комуніст Ґотвальд вважав, що його країна не має права відмовлятися від цього шансу. Але Сталін викликав до Москви чехословацьку делегацію і просто змусив їх негайно відкликати свою згоду. Саме тоді Бенеш остаточно зрозумів, що Сталін його обдурив, що ніякої «рівновіддаленості» від Москви і Заходу йому не дозволять, що красиве слово «народна демократія» — лише ширма для совєтизації країни. Через тиждень у Бенеша знову стався інсульт, набагато тяжчий за попередній. Після цього зломлений президент уже просто повільно помирав. І разом із ним помирала демократична Чехословаччина. Останню спробу зупинити сповзання країни до комуністичної диктатури було зроблено у лютому 1948 року. Але цей «путч» закінчився поразкою, і Бенеш був змушений підписати відставку 12 «буржуазних» міністрів. 10 березня міністр закордонних справ Ян Масарик (якого Бенеш бачив своїм спадкоємцем подібно до того, як Томаш Масарик передав кермо держави йому) покінчив життя самогубством, викинувшись із вікна службового кабінету.

А 7 червня змушений був написати заяву про відставку сам Бенеш — комуністам більше не потрібна була в його особі «демократична ширма», яка прикривала б суть диктатури.

Едуард Бенеш помер 3 вересня 1948 року. За два тижні до смерті він писав: «Моєю найбільшою помилкою було те, що я до останньої хвилини відкидав вірогідність того, що Сталін мене цинічно і холоднокровно дурив. Усі його запевнення були умисним і свідомим обманом». Друга після Мюнхена спроба знайти компроміс з дияволом завершилася цілковитим фіаско. В 1948-му, як і за 10 років перед тим, Бенеш знову втратив республіку.

Одного разу наприкінці 70-х років минулого століття в таборі гірських туристів на Кавказі турист-москвич кепкував зі свого колеги із Західної України: «Це ж треба було назвати місто Івано-Франківськом! Тільки хохли могли до такого додуматися. Це все одно, якби ми назвали Ленінград Владіміро-Ленінградом або Свердловськ Яково-Свердловськом!» Зрештою галичанин не витримав: «Ми своє місто Франківськом і звемо. А приставочку «Івано» до назви приліпили саме ви, а не ми. Щоб ніхто, боронь Боже, не подумав, що місто назване на честь не українського письменника Франка, а іспанського генерала Франко».

Ім’я генералісимуса з другого кінця Європи, який помер за кілька років до цього, і далі залишалося в Радянському Союзі символом абсолютного зла. «Глава фашистського режиму», «кат іспанського народу», «кривавий диктатор», «найближчий поплічник Гітлера і Муссоліні» — тільки цими та подібними до цих епітетами радянська преса нагороджувала іспанського «каудильйо». Навіть далекі від комуністичної ортодоксії хлопчики-шістдесятники зачитувалися сповненим похмурої романтики Гемінґвеєвим «По кому подзвін», який оспівував ворогів Франко — іспанських республіканців та їхніх іноземних друзів. Але хто такий генерал Франко і «фашисти-франкісти»? В чому секрет політичного довголіття генерала, який керував своєю країною 39 років і був «відправлений у відставку» лише смертю? Чим насправді була франкістська Іспанія? Об’єктивних відповідей на ці запитання за радянських часів не було і бути не могло.

Франсіско-Пауліно-Ерменгільдо-Теодуло Франко-і-Баамонде народився 4 грудня 1892 року в приморському місті Ель-Фероль на північному заході Іспанії. Попри те, що рідне місто Франко лежить у Галісії — національному районі, населеному галісійцями, чия мова ближча до португальської, ніж до іспанської, й батько, й мати майбутнього генералісимуса були чистокровними кастильцями, власне іспанцями.

Батько Франсіско, так само як і дід, і прадід, і прапрадід, був офіцером іспанського королівського військово-морського флоту. Вступив до військово-морського училища і старший брат майбутнього каудильйо, й сам він із трирічного віку був упевнений, що єдине можливе для нього майбутнє — кар’єра морського офіцера. Життя родини Франко не було надто щасливим. Ексцентричний та марнотратний батько не приховував, що має коханок, і не приділяв надто багато уваги дружині та дітям, утім, як і питанням кар’єри. Всю родину тримала на своїх плечах мати, дуже ревна католичка і людина жорстких моральних принципів. У конфлікті батьків малий Франсіско був повністю на боці матері. І хоча він назавжди залишив батьківський дім чотирнадцятирічним, усі майже сім десятків років, які йому судилося ще прожити, залишався правовірним католиком і був, висловлюючися мовою радянських парткомів, «морально стійким». У дитячому віці майбутній «вождь іспанського народу» вирізнявся з-поміж ровесників серйозністю та винятковою дисциплінованістю. Саме ці риси дозволили йому досягти великих успіхів у навчанні і вже в 14-річному віці отримати атестат про середню освіту. Майбутній шлях було визначено давно — Військово-морська академія (приблизний аналог нашого військово-морського училища). Але саме того року, 1907-го, прийом було різко скорочено, і малолітній абітурієнт практично не мав шансів на вступ. Відтак Франко швидко переорієнтувався і вступив до Піхотної академії у Толедо, яку й закінчив через три роки у званні молодшого лейтенанта. Відтоді й до самої