Читати книгу - "Виховання без травмування, або Навіщо дітям дорослі?"

який пішов гуляти і якого так і не знайшли. Плакав малюк, а ще вони плакали разом з мамою, а ще він мав досвід розплакатись вдома в присутності тата. Він плакав, і це було безпечно, без заборон та насмішок. Нам гуртом вдалось запевнити дитину, що всі хлопчики плачуть. І навіть відкрити страшенну таємницю — плачуть навіть дорослі й мужні чоловіки. Ми знайшли в Інтернеті купу фоток і навіть відео котрогось з Кличків, який плакав. Хлопець лишився в школі, і його справи неквапно, але пішли на лад. Він перестав боятися заплакати, а ще перестав думати, що його засміють, якщо побачать сльози. І що найцікавіше, він сказав мені таке: «Знаєте, я не боюсь сліз, і вони не приходять. Тепер лише тоді, якщо справді сумно».

Отже, у чому небезпека приховування емоцій, їх затискання? Відповідь — на поверхні. Для чого ми показуємо свої емоції? Щоб отримати відгук! Підтримку, розраду втішання або й щось інше. Так, коли ми злі, інші мають знати про це хоча б для того, щоб більше не провокувати злість. Наприклад, це сигнал про готовність боронити себе, тож інший має відійти, зупинитись. Коли ж дитина не має права на вираження емоцій, фактично ми позбавляємо її права отримати відгук на свої почуття. Це по-перше. По-друге, невиражені емоції, емоції без відгуку лишаються і цього відгуку потребують. Тож, якщо я не злитимусь на маму, я злитимусь на когось іншого, і часто не на того, хто мене злить, а на того, на кого злитись можна. Але ж, коли ми забороняємо певні, особливо негативні емоції, ми до всього ще й не даємо прикладів їхньої безпечної демонстрації, такої, яка б не зачіпала та не ображала інших.

Що відбулося з Оленкою, чия історія відкрила цю тему? Вона не має права показати негативні емоцій в родині. Чемна і вихована на приказках дівчинка, при цьому жива та справжня, а отже, не може не ображатися, не перейматися, не дратуватися. Усе це вона робить у школі, там, де бачить багато прикладів подібної поведінки. Але, оскільки дівчинка не має навичок емоційної регуляції почуттів негативного спектра, вона вибухає. Фактично, якби ми мали спеціальний градусник і могли виміряти силу прояву Оленчиних негативних емоцій, він би показував нам або «0» вдома, або критичні «40» у школі.

Дозволяти всі почуття — це зовсім не означає «розв’язати мішок з негативом». Ідеться лише про дозвіл на цілком природні реакції, як позитивні, так і негативні, про безпечне неосудливе середовище для їх прояву. Дозволяти всі почуття — це також і відгукуватись на них, втішаючи, коли сумно; розраджуючи, коли прикро; заспокоюючи, коли страшно… А ще дозволяти почуття — це вчити їх виражати співмірно до сили та без образ чи шкоди іншим людям. Власне, цю тему я б хотіла підсумувати тим самим «Звільніть емоції!», але з маленькою припискою: «Звільніть емоції з турботою про себе та інших».

  Бачити поза чорним і білим

Сашко та Юрчик — близнюки. Вони дуже подібні та заразом абсолютно різні. Обидва мають рудуваті вихрасті чуби, блакитні очі, довгі руки-ноги з гострими ліктями-колінцями, невгамовну вдачу та кардинально різні погляди на людей та світ. Примітно, що хлопців на літо та усі канікули розвозять по різних бабусях. Одній просто важко витримати двох восьмирічних шибайголів. Хлопці — проти, сумують, збирають цукеркові гори, наклейки, малюють та майструють подарунки одне для одного та повсякчас вимагають від батьків — не діліть. Батьки б і раді, та минулорічна спроба звести докупи обох хлопчаків скінчилась не вельми добре.

Бабуся, змучена пильнуванням двох швидких та вертких, зашпорталась і впала, зламала ключицю. Інша бабуся, до якої відразу переправили хлопчаків, отримала гіпертонічний криз від напруги та хвилювання вже на другий тиждень гостювання онуків. Мама була змушена взяти відпустку, а це непросто, зважаючи, що вони з татом заробляють на екстремальному туризмі і якраз на час дитячих канікул самий сезон. Брати з собою таких юрких та невгамовних поки ризиковано, віддавати в табори без нагляду — страшнувато. Ось і ділять батьки хлопців між своїми мамами, на жаль, дідусів уже немає жодного.

Сашко зазвичай гостює в татової мами, і з ним найскладніше. Бабуся — колишній прокурор, і хоча вже на пенсії, але досі консультує всіх знайомих та сусідів. Професія наклала відбиток, і, крім неабиякої компетентності в усьому, бабуся ще й впевнена у всесвітніх змовах всіх проти всіх. Виробники хлібу заради здешевлення продукції використовують заражене паразитами зерно. Мерія краде комунальні кошти, і саме тому подвір’я не облаштовані, під’їзди брудні, а сміття не сортується. Сусідські підлітки планують обікрасти продуктовий кіоск, інакше чому б вони сиділи неподалік та зиркали на нього щодня? Власне, саме таке світосприйняття бабуся і транслює онукові. Це саме вона зламала ключицю, до речі, через активне виганяння хлопців з двору додому, коли ті порушили встановлений нею комендантський час прогулянок до 20:00.

Основна ж складність із Сашком у тому, що він ні з ким не хоче товаришувати, крім брата. Каже, що в дружбу не вірить, бо всім від усіх чогось треба і всі здатні на зраду. Хлопець у кожному бачить щось недобре, всіх підозрює в особистій користі та звинувачує в шахрайстві. Навіть вчителі ставлять гарні оцінки лише хабарникам та любимчикам, а йому — бо бояться розголосу. У класі Сашка дражнять прокурором, і навіть товариський та приязний Юрко не в змозі того змінити. На тому тижні лише наразився на бійку через захист брата і тепер підсвічує синцем.

Описуючи непродуктивні способи сприйняття світу, дослідники часто згадують про чорно-біле, або поляризоване, мислення. Ідеться про такі собі крайнощі, за яких світ ніби чітко розділяється на добро та зло, на правильність і хибність без жодного переходу. Будь-яка похибка, найменше відхилення від доброго чи правильного автоматично потрапляє на інший бік спектра і стає поганим та неприпустимим.

Для дітлахів є природним вибудовувати свої перші ставлення до людей та подій саме в такий спосіб. Їхнє ставлення та реакції спочатку не мають особливих нюансів. Пригадайте, як малі діти реагують на нову їжу. Пробують на смак і, якщо цей смак незнайомий, відразу випльовують, бо відносять нове до несмачного. Так само вони реагують і на дії дорослих, чиїх наслідків ще не бачили та не можуть спрогнозувати. Наприклад, якщо мама візьме іграшку тільки для того, щоб по­мити, малюк плакатиме, бо міркуватиме: «Взяла — забрала».

З часом та досвідом ця чорно-біла полярність зникає, свідомість наповнюється варіантами інтерпретації подій. Світ перестає бути однозначним як в бік позитивного, так і негативного сприйняття. П’ятирічний малюк вже не бігтиме радісно обійматися з дворовим собакою, так само він і не стане кричати «погана» на маму, яка миє йому голову шампунем. Досвід навчив його, що наймиліший найволохатіший собака може рикнути, а голова після миття пахкотітиме, наче цукерка. Саме тому добрі чи погані на перший погляд події діти вже не сприймають як однозначно такі — вони вчаться бачити поза самим вчинком та прогнозувати різні варіанти наслідків. Їхній спосіб класифікації людей, явищ та подій ускладнюється.

Я пробувала гратися з 4- і 6-річними малюками в таку гру: