Читати книгу - "Вітер часу"

Після обіду Андрій Володимирович пішов на Вчену раду, сидів в напівпорожньому залі, споглядаючи лисі та сиві голови своїх колег. Молодь, за звичаєм, на Вчену раду не ходила, не дивлячись на вказівки директора. Та й мало було молоді. Аспіранти і молодші наукові співробітники з’являлися в залі тільки, коли хто-небудь з їх друзів захищав кандидатську дисертацію.

Андрій Володимирович на раді був зайнятий своїми думками, тому не виступав. Він намагався пригадати події останнього року. Проте нічого особливого згадати не міг. Господарських угод, де могли б бути які-небудь порушення фінансової дисципліни, у нього не було. Тепер замовлення від виробничих геологічних організацій отримати було важко, їх надавали тільки надійним, перевіреним людям, які згідні були повернути готівкою частину отриманих за роботу грошей, тобто зробити «відкат». Андрій Володимирович не бажав з цим зв’язуватись, тим більше, що його двічі надурили в минулому: він складав угоди, його співробітники працювали, їм платили за перший квартал року, а потім, отримавши звіт про виконану за угодою роботу, припиняли платити, обіцяючи усе виплатити наприкінці року. Сподіваючись на чесність замовника, відділ працював далі, здавав в кінці року звіт, але гроші йому так і не виплачували. В результаті Андрій Володимирович відмовився від таких угод і віддав перевагу грантам, які надавали різні, зокрема європейські, наукові фонди. Щоправда, для цього треба було скласти проект і виграти грант на конкурсі, та поки що йому щастило. Хоча Андрій Володимирович бачив, що так довго не триватиме, оскільки лабораторна база інституту не оновлювалась після 1991 року, наукове обладнання і прилади застаріли, на результатах, що отримуються, тепер і статтю не напишеш в авторитетний геологічний журнал. Скоро здібних до науки молодих співробітників взагалі не залишиться, усі вчать англійську мову, сподіваючись поїхати в Європу в аспірантуру чи на стажування.

Після Вченої ради, яка закінчилася близько п’ятої години, Андрій Володимирович хотів попрацювати ще години три-чотири, але о сьомій вечора, коли вже стемніло, при йшов черговий і попросив піти додому. Виявляється, черговий вийшов у двір і побачив світло у вікні Андрія Володимировича, а директор інституту на початку листопаду дозволив працювати тільки до шостої вечора з метою економії електрики. Андрій Володимирович, певна річ, знав про цей наказ, але порушував його, щоби спокійно попрацювати, коли співробітники відділу підуть додому. Цього разу його «застукав» черговий, тому прийшлося закрити матеріали в сейфі і вийти через прохідну на вулицю.

Морозило, вуличні ліхтарі освітлювали залишки снігу на обледенілих тротуарах. Андрій Володимирович згадав, що не зателефонував дружині, дістав мобільний телефон і набрав номер. Дружина була вдома, чекала його до вечері.

– Ніхто не дзвонив? – спитав її Андрій Володимирович.

– Батько телефонував, питав чи прийдемо ми до нього в суботу. Я відповіла, що передам тобі.

– Добре, подзвоню йому з дому. А від Вані було що-небудь?

– Поки що ні, – відповіла дружина.

Ваня був їх сином, який недавно закінчив університет, а тепер вчився в аспірантурі в Польщі. Він збирався приїхати на Різдво, чекали від нього дзвінка.

На автобусній зупинці Андрій Володимирович сів у маршрутку і за півгодини приїхав до дому. Його дружина Маргарита Іванівна була молодшою за чоловіка на п’ять років. Відчинивши вхідні двері, Андрій Володимирович побачив її в кухні. Знімаючи в передній куртку на підкладці зі штучного хутра, він кинув погляд на розповнілу фігуру дружини в штанях і плетеній кофті та пішов мити руки.

Дружина, поставивши на стіл вечерю, включила телевізор, на якому йшов черговий російський кримінальний серіал. Андрій Володимирович на ходу поцілував дружину в лоб і, невдоволено скривившись, сів за стіл. Передача йому явно не подобалась.

– Зараз будуть новини, – сказала дружина, помітивши його реакцію. – Втомився?

Андрій Володимирович виглядав втомленим. Маргарита Іванівна м’якою рукою пригладила йому залишки посивілого волосся навколо лисини. Чоловік вдячно кивнув і взявся вечеряти. Щоб марно не бентежити дружину, він вирішив поки що не розповідати про запрошення до міліції.

О восьмій ранку, коли Андрій Володимирович снідав, зателефонував син Іван. Він вибачався, що не приїде на новий рік. Замість цього йому треба їхати до Великої Британії, щоб спробувати знайти матеріал, необхідний для його роботи. Зупиниться він у Лондоні у Мар’ї, яка була йому сестрою і, відповідно, дочкою Андрія Володимировича і Маргарити Іванівни.

Андрій Володимирович передав слухавку дружині, спішно закінчив сніданок, узяв паспорт, теку з матеріалами, оскільки збирався після міліції поїхати в інститут, і вийшов з квартири. Тут він згадав, що не подзвонив батькові, але вже не було часу, бо поспішав. Він знав, де районний відділок міліції, тому що колись у паспортному столі міняв паспорт. Андрій Володимирович пішов пішки, йти було хвилин двадцять, а маршрутки були заповнені пасажирами.

Увійшовши у відділок, він побачив праворуч чергового лейтенанта за скляною перегородкою з віконцем, подібним до касового.

– Я до майора Шевцова, – сказав він.

– Паспорт є? – спитав черговий.

Сергій Володимирович подав паспорт, а черговий підняв слухавку і сказав:

– Товаришу майор, до вас Гошівський Андрій Володимирович.

Потім повернув паспорт і сказав:

– На третій поверх, кімната 318.

Андрій Володимирович піднявся пішки на вказаний поверх, постукав і увійшов.

– Добрий день, я Гошівський.

Назустріч піднявся майор, молодший від нього років на п’ятнадцять. Він вийшов з-за столу, потиснув гостеві руку і сказав:

– Слідчий з особливо важливих справ майор Шевцов Микола Михайлович. Сідайте, будь ласка. У мене до вас декілька питань.

Андрій Володимирович сів навпроти майора і мовчки дивився на нього.