Читати книгу - "Любов у спадок"

— Я й справді подумав, що незабаром ніч, і тебе час би вже кудись подіти, — сказав він таким тоном, ніби виправдовувався. — Може, тобі справді нема куди йти? У такому разі моя пропозиція переночувати в мене лишається в силі.

Еріка задихнулася від образи й подумки назвала себе дурепою. Та він просто користується можливістю заманити її у свій… у своє кубло! За кого він її має?

— Мені здається, тепер саме час познайомитися, — провадив цей нахаба, ніби нічого й не сталося, церемонно кланяючись. — Мене кличуть Річардом зі славного шотландського роду Далхаузі. Для друзів просто Дік.

Він підморгнув їй досить фамільярно.

— Знайомитися?! — вибухнула Еріка. — Я не знайомлюся з лицарями, які поводяться негідно! Яке нахабство — запропонувати нічліг! Щоб ти знав, у мене є де переночувати, і є кому мене захистити!

— Агов, послухай, вибирай вирази! — насупився Далхаузі. — Я ж не знав, що ти тут не сама. Але я не маю наміру терпіти від усяких дурних перекупок такі слова. Я все-таки лицар, і не з останніх, смію зауважити!

— Та ти просто тупий горець, який і знати не знає, що таке ввічливість, та й знатної леді в очі не бачив! — горлала вона, остаточно розлючена цією «перекупкою».

— Ах, знатної ле-е-ді, — знущально протяг парубок. — А що ж робить знатна леді в такому вигляді сама, на ярмарку, та ще й у настільки сумнівному товаристві? Навіть не зрозумієш, хлопець ти, чи дівка… Раз так, то йди собі, куди знаєш, я не журитимуся.

Оуен, який досі мовчав, кривдно розреготався. Еріка була така обурена, що втратила мову, тільки кинула на пажа погляд, який міг його спопелити. На очі їй трапилася мисливська шапочка, під якою вона ховала волосся і яку тепер сама топтала ногами. Вона нагнулася та рвучко натягла її, безжально запихаючи ненависні пасма.

— Після того, як ти образив мене, хотів відлупцювати, трусив за комір, я ні хвилини не залишуся поруч із таким дурнем! — випалила Еріка.

Вона гнівно струснула з пліч його плед, розвернулася та швидко покрокувала до шляху.

— Ти диви, — розвів руками Дік. — От уже не знав, що ти королівської крові. Агов, я, здається, врятував тобі життя, а ти навіть не зволила подякувати! І, дідько забирай, маєш ти ім'я, врешті-решт? — сердито гукнув він їй навздогін.

Еріка зупинилася, наче її вдарили.

— Мене кличуть Еріка Тейндел зі славного роду Персі, — вона розвернулася й із задоволенням спостерігала за тим, як змінювалося обличчя шотландця. — І я вдячна тобі за те, що ти врятував мені життя, Річарде Далхаузі. Жалкую, що не можу обдарувати тебе, як належить. Прийми це на знак моєї вдячності!

Вона церемонно поклала до своїх ніг виграний приз. Так, схоже, їй все-таки вдалося здивувати обох. Оуен голосно свиснув — це був другий звук, який він видав за час усієї розмови.

— Тепер, сподіваюся, ти задоволений? — Еріка прямо глянула на свого рятівника. — Це не достатньо дорогоцінна річ, але більше нічого не маю. А тепер прощавай! Сподіваюся, більше ніколи не побачимось.

Дівчина різко повернулася та рішуче покрокувала до Хоїка, чиї стіни виднілися звіддаля. Дік мовчки дивився їй услід, поки худенька постать не зникла у міських воротях.

— Мабуть, я одружився б із цією дівчиною, — нарешті замислено зронив він.

Білявий паж запитливо втупився в обличчя свого хазяїна. Його очі стали зовсім круглі й уже нагадували два порцелянові блюдечка.

— Чого витріщаєшся? — невесело посміхнувся шотландський лицар. — Ходімо непомітно слідом, проведемо її. У цієї дівчини дар втрапляти в усілякі історії. І все-таки я справді поводився з нею як дурень, — зненацька додав він.

Еріка мерзлякувато потяглася та спробувала зручніше влаштуватися на твердій дерев'яній підлозі візка. Цілий день її трясло в тому возі, що нестерпно гримотів і підскакував на кожному камені, тому зараз півжиття віддала б за те, щоб полежати на м'якій траві.

Сьогодні вранці, ледве розвиднілося, вони всією родиною виїхали з Хоїка. Збоку їхній від'їзд, імовірно, нагадував втечу. Хвалити Бо-га, глядачів, яким він здався б підозрілим, було не так багато — лише сонний стражник на воротях, який без заперечень пропустив їх, щойно Джош мовчки тицьнув йому в руку мідну монетку. Батько їхав, практично не зупиняючись, і Бран, який правував їхнім славним екіпажем, так і не зважився запропонувати привал. Еріка похмуро глянула на батькову спину, що погойдувалася попереду в сідлі. За цілий день Родерік так і не зронив жодного слова.

Тим часом уже вечоріло… Густі фіалкові тіні прокрадалися у вузькі лощини, поступово заливаючи синьо-бузковими сутінками висохлі верескові зарості й самотні деревця. За її розрахунками, за кілька миль повинні були з'явитися стіни Тейндела. Шлях петляв уже околицями замку — обабіч тяглися пагорби та пустирища, якими вона блукала з дитинства. Все навколо здавалося таким знайомим і рідним, та на серці все одно було тяжко.

Еріка сумно зітхнула. Чому ж нема ніякої радості в тому, що вони повертаються додому? Ніби вона лишила позаду щось важливе, без чого нема сенсу радіти, та й взагалі жити не варто.

Від Гілберта, що сидів поруч із нею, зітхання приховати не вдалося.

— Не сумуй, сестричко, — він підбадьорливо штовхнув її ліктем. — От-от уже приїдемо.

Еріка кволо посміхнулася