Читати книгу - "Маринчина лялька"

Це коли надворі літо. А як надходила зима? Або – підуть дощі. Мої діти тоді лізли на широку піч, там сушилось просо. Так і лягали по ньому всі рядком. Тільки для Миросі на печі не було місця.

– Ти мала, то влізеш і під кагелко! – каже їй Іван і виштовхує Миросю з печі.

– Але там дуже тісно!

– Геть, іди звідси, я тобі сказав! – ще й надає стусанів під боки.

Тоді найменша моя дитина чіплялася руками за опічок, перехилялася донизу – пірнала у чорну вузеньку дірку над самою черінню. А там вже вмощувалася, як може, підгинала під себе ноги, та й засинала.

Прямо над Миросею був теплий комин, кагла закрита – піч вночі не топилась.

А вранці у хаті регіт! Діти мої позлазять з печі, та й починають видовбувати просо з тіла.

– Дивись, Марусю, у тебе в нозі повно застрягло, як намиста! – сміється Ганя.

– А в Івана у спині!

А то й уночі регочуть, поки повкладаються та поснуть. Я, часом, терплю-терплю той ґвалт і вереск, а тоді встаю із полу та й лізу до печі з кулаками.

– От я зараз як доберуся до вас, та як надаю духопеликів одному з другим! – погрожую, сварюся. – Втихомирюйтесь та й спіть! Вже скоро ранок!!!

На печі спати добре. У кагелці – вузькій норі, затісно. І Мирося вичікувала, аби всі поснули, та й вибиралася із тої дірки, налапувала хоч трохи собі місця поміж сестрами і братами, та й лягала.

А якось вночі захотіла вона «до вітру», прокинулася, сіла спиною до виходу, та й лапає рукою скрізь по стінах – аби злізти. І куди тільки поверне руки – а скрізь стіна. Мирося тягне руки вгору, але і там теж стеля! Страшно!.. Мирося як розплачеться! Всі добре повгрівалися, спали міцно, ніхто її не почув. То вона й полізла навпомацки спиною вперед, а тоді як полетить донизу, та й гепнулася на лежанку.

– А хто це там не нагріє собі місця?! – кричу. – Цитьте, бо я зараз і справді устану!!!

– Це я… – скиглить тихенько Мирося. – Я упала…

– Чого ти бродиш?! Швидко залазь на піч і спи!

Як був дуже кріпкий мороз, я тоді спала на лежанці. І коли зимний вітер свище, тоді й у нас у хаті стояв скажений холод. Звечора хіба протопимо осокою, та й діти лізуть усі на піч. А я притулююся збоку на вузесенькій лежанці; повертаюся спиною до стіни, зверху накриваюся кожухом і так і лежу, гріюсь.

У кутку кімнати стояло відро з водою, то бувало, що до ранку на ньому аж тонкий льодок примерзне! У шибці щойно засіріє, хто перший прокидався – пробивав той льодок кружкою, напивався води – і гайда назад, стрибав у тепле просо!

Ранок, усі лежать… Тільки ми із Ганьою мусимо-таки вставати, нам треба було худобу й птицю порати. А ще – занести віхоть соломи в хату або соняшничиння, кукурудзиння, щоб розтопити піч, зварити їсти – тої картопельки, що восени вкопали, і до неї – трохи огірків квашених, яких не встигли вкрасти влітку Іван з Миросею.

– Ану мені марш надвір, щоб не вешталися туди-сюди й не холодили вночі хати! – увечері командую і вигоню поночі дітей за двері. Вони вискакують, босі, прямісінько у сніг, усі разом біжать через двір – до гною, і там примощуються. Або ускакували у хлів, до корови – та й присідали до ясел.

– Гав! – лякає з-за кутка Іван Миросю.

– А-а-а-а! – кричить вона, і так і пудить по ногах. – Я через тебе о… сь!

Чомусь моя Мирося боялася дорослих чоловіків. Ще маленькою, як побачить на дорозі когось чужого – зчиняє страшенний галас.

Якось ішов попід нашу хату голова колгоспу, Кирикеша. А Мирося сидить собі у поросі на дорозі, та й грається – робить з попелу хатки. Не зогледілась вона, коли чужий дядько підійшов до тину – та як звересне! Зірвалася на ноги і летить до хати, і там не може вмовкнути, аж заводить!

Кирикеша став.

– Ну ти чого?…

Я вийшла з хати, привіталася з головою.

– Я ж її зовсім не займав… Я собі йшов…

– Та це вона у нас така – усіх чоловіків боїться, – пояснюю. – Ви ні в чому не винні!

Голова пішов собі далі, а Мирося ще довго боялася вийти з хати.

І чого вона ото так боялася? Може…