Читати книгу - "Між орлами і півмісяцем"

Сірко вперше, спускаючись східцями замку, згадав про свого досвідченого джуру Лавріна Гука, дивуючись, що той досі не прибув сюди, як домовлялися восени. «Щось там, напевне, скоїлося!» — морочливо подумав він, скочивши на підведеного йому Остапком Велеса.

— Пане полковнику! Пане полковнику! — зустрів його радісно таки того ж вечора Лаврін Гук у доброму підпитку, коли Сірко вернувся до полку від гетьмана і вже скупався прохолодній воді та мостився йти на сон.

— Ти, Лавре?! Слава Богу! А я вже не знав, що й думати,— обрадувався Сірко.— Де ж ти оце пропадав стільки часу, шибенику?

— Я вже небаром місяць, як чекаю вас тут. За наказом пана Томиленка, був у його полку на вишколі, а нині він згадав, що ви вернулися, і відпустив мене та оповів, як і де вас шукати. Там у нього і Максим та Нестор Прихідьки, і решта капулівчан.

— То й дрбре, Лавре! Поїдемо разом завтра на Січ,— лукаво усміхнувся Сірко.— Клич обозного до мене,— пішов полковник до свого намету заклопотано.

— Щось негайне маєш наказати, пане ватаже? — вступив неквапом за вхідну попону в намет старшина.

— Бери ось Лавріна, і чимдуж несіться до пана Томиленка: чи на переправи, чи в полк. Проси його уклінно від гетьманового і мого імені негайно відпустити в мій компут моїх братів і капулівчан, які побажають бути, з тим, щоб завтра вранці ми вже виїхали разом на Січ гасити ворохобство.

— Виконую, полковнику! — споважнів старшина і пішов отак же неквапом з намету.

Тіло нило від утоми й змору, але спати йому не хотілося, адже чекала на нього запорозька стихія і важливі події на Січі. «Чи ж справлюся? Чи погашу той гармидер?.. „Ви, різночинці, шукаєте в чужому оці скалку, а в своєму і кола не помічаєте,— вирувало в пам'яті сказане гетьманом.— Бачите лише мале, а велике вам зась видіти!..“ Нічого сказати, вміє Хмель переконувати і на все заздалегідь має докладні виправдання. Воно й не дивно, бо тяжка в нього і клопітка ноша,— зітхнув Сірко, зігріваючись.— А Тиміш мов з ланцюга зірвався, обраділий при моєму повороті... Невже ото лиш для спочинку понісся молодик як ошалілий в Чигирин? А може, й не в Чигирин, а в самий Суботів подався, до „кращої за сто Розанд і Гелен“?..»

Сіркова свідомість невпоміт переключилася на воркування горлиць і тривожний крик пугача в гаю. А передлітнє небо в озореній тозі дивилося на все чигиринське навкілля одиноким, заплямленим, більмасто-сліпуватим оком місяця незворушно, байдуже і ніби аж презирливо...

Дорога слалася далека, але ні про січовиків, ні про донців із калмиками в путі не почули нічого, хоч на те потай і сподівався Сірко. Відсутність чуток про них все дошкульніше оберталася для Сірка журбою, тривогою, а потім і розгубою. Ще в Крилові почув він нарікання посполитих валкових фірманів, які везли ядра і зброю в Чигирин, що почіпський гендляр Олекса Рогіз-Рогозин перекупив по високій ціні зготовлені в Почепі на замову гетьмана порох і селітру і аж в п'ятдесяти бочонках те добро повіз у Трубчевськ московському воєводі Прозоровському. Сірко в гарячці навіть подумав погнатися за зухвальцем чи послати когось до князя з протестом і вимогою. Стримала його лише нагайність важливішої поїздки.

Та все це було абищицею в порівнянні з тим, що приїжджі застали якогось ранку в Зозулиному Яру, де мешкала лише частина Коша. Сірко, як додому, як у рідну стихію, потрапив сюди. Красувалися свіжозбиті чайки і човни у духмяних запахах смоли, козаки їх конопатили прядивом-клоччям, носячи цебрами киплячу смолу з казанів, що бурхали отак же, як і вся Січ.

Готувався велетенський похід на море, якого, здавалося, спинити було марно. Січовище нагадувало мурашник. Все посудилося, лагодилося, збиралося не на жарт в дорогу, а через те, що не всі були вибрані для походу, кипіло таким обуром і так пінилося й збігало, що спинити чи загасити його не під силу було нікому. Оте «не всі» якраз було на руку Сіркові, який одразу ж пустив чутку про набір козаків у похід на ляхів. Не обійшлося без виступів, ба навіть обізвали його, Сірка, вивідцею Хмельницького. Але зустріч із давніми своїми приятелями і просто знаними козаками, однокашниками та шанувальниками, врешті, впевнила Сірка, що він тут удома.

Спершу його подорожні відшукали Левка Конограя і Остапа Вареницю, пізніше вже ті привели до нього Василя Шевчика, що «народився, як корова рябе теля привела», і Гната Турлюна з Хирівки, а за ними, як з води, появився й Лаврін Мартинович, і Нестор Мороз, тепер курінні, і Олекса Корж, Мирон Кіш та навіть січовий протодяк Петро Буркун, від яких Сірко дізнався і про справи на Січі, і про те, що донці-січовики тут невдалік, калмики також.

Вже другий тиждень колобродять, згодившись нарешті іти на промисел із Ходолієм — на чайках і кінно,— сповістив Сірка Гнат Турлюн довірливо.

А Левко Конограй дискретно зізнався приїжджому, що згодився вести чайкарів на турків у Азак Лише тому, що інакше не міг перешкодити їм іти на Крим, вганяючи тим ножа у спину Хмельницькому.

Відвідав Сірко й донських січовиків на чолі з Яковом Піем і обома Шумейками та донців із отаманом Круга Корнієм Ходнею, а при нім і калмиків із обома тайшами, перед тим трохи опорожнивши сакви з допомогою розісланих по куренях своїх прибічників для умовляння козацтва, іти на ляхів. Понад шеститисячний донський і калмицький загін, добре озброєний, вишколений, ошатнений і оконений, кишлився, пиячив та віявся