Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Її звати Ія.
— Ія... — повторив я.
— У неї дресирування третьої категорії.
Їх дресирували з дитинства, аби їхні тіла вели себе так, щоб це хоча би трохи було подібно на людське життя (скажімо, щоб вони їли, справляли свої потреби і злягалися в належних місцях), а також, щоб вони могли хоч якось спілкуватися з майбутнім власником тіла.
— Сідай, Іє, — сказав я.
Гід-хірург вклонився і вийшов. Ми залишилися вдвох.
— Ія...
Вона відгукнулася на ім’я — подивилася на мене. На секунду мені навіть здалося, що в її очах (вони були зеленого кольору) майнув розум. Ні, це було неможливо: корпи не мали людської свідомості.
— Ія-я... — я взяв її за руку і ще раз задумливо протягнув її ім’я.
Вона насторожилася, сповнена готовності — не розуміючи, хто я, навіщо.
Я розглядав її великі, але з довгими тонкими пальцями, долоні, потім поцілував кожну. Ці долоні, і її зап’ястя — і вся вона — мене хвилювали. Через кілька днів це будуть мої долоні, мої стегна, мої груди.
Я підвівся і ткнувся їй обличчям в гарячі податливі груди. Вона була навчена, досвідчена (у цій справі тварини нічим не відрізнялися від людей) і притиснула мою голову руками до себе.
— Ія, — сказав я, — моя Ія...
Вона сама скинула сарафан, під яким, як виявилося, нічого не було, потягнулася до пряжки мого ременя.
Я робив те, що просили моя душа і тіло — і що рекомендувала в цих випадках психіатрична служба Інституту трансплантації. Володіння майбутнім своїм тілом спрощувало післяопераційну адаптацію. Перші пацієнти після трансплантації роками не могли звикнути до своєї нової оболонки. Потім, завдяки попередній психотерапії та звичці, шок став не таким сильним — я, скажімо, звикав до нового тіла і переставав звертати увагу на його особливості (і пам’ятати, що це нове тіло) через два-три місяці після операції. Це можна порівняти зі звиканням до нових зубів у роті.
Пересадка мозку в тіло протилежної (природній) статі — викликала більш серйозну перебудову психіки. Тому психіатри настійно рекомендували те, що робив, збирався робити зараз я. Акт кохання був тим єдиним, що дозволяло відчути чуже тіло як своє до операції.
Складність, однак, полягала у віці. Корп завжди був у три-чотири рази молодший за людину. Того разу, коли я був уже жінкою і приходив в цю кімнату для зустрічі з молодим корпом-самцем — мені було простіше. Я міг просто лежати, не рухаючись, насолоджуючись м’язистим рухливим тілом, яке я вперше пізнавав так близько. Яке вперше — як своє (що проникало в мене) — любив.
Тепер я був старий, дуже старий (у мене трусилася ліва рука), а її було двадцять.
Ія лежала на спеціально приготовленому ліжку — красива до нестями, притягаючи до себе, як магніт — я ж був жалюгідний, я сам це усвідомлював, з плоттю, що безпорадно звисала, тремтів чи то від холоду, чи то від збудження, голий.
Ія, трохи підвівшись, взяла мене за плоть і сильно потягнула мене на себе: я майже впав на неї, м’яко, на теплий живіт і тверді пружні груди.
— Ія...
Вона не розуміла ні мого віку, ні жалюгідного вигляду — вона просто робила те, що звикла, чому навчали її всі ці роки.
Я цілував її спалахнулі рум’янцем щоки, її молоді очі.
Я був знову — востаннє — чоловіком: я почув, як радісно застогнала вона, домігшись свого — зробивши мою плоть пружною, прийнявши її в себе.
— Ія...
Все відбулося швидко, несподівано, як це буває у стариганів. Ія тримала мене за плечі, як стару розбиту ляльку, в той час, як моя плоть здригалася в судомах, викидаючи в глибини молодого тіла цілющу вологу.
Гід-хірург сказав, що сьогодні добрий день для її — сьогодні вона здатна запліднитися. Я хотів мати дитину від себе самого. Хотів залишити ще щось, крім мозку, в цьому тілі. Бути всім: і собою, і Ією, і цією дитиною від себе самого. Повноти: ось чого бажало моє єство.
Коли я йшов — вже одягнений, заспокоєний — Ія потягнулася до мене з ліжка, ще гола, щось незрозуміле вимовивши при цьому.
— Що, Іє? — обернувся я.
Вона знову щось промовила, і я прочитав у її очах почуття — вона відчула мене, моє нехай і старе тіло, і вона не хотіла, щоб я йшов, трохи рідний.
Я нахилився над нею, що протягувала до мене довгі руки, і схопив її за долоні. Я притиснув ці долоні до свого обличчя — теплі, великі, двадцятирічні.
— Пробач мені, чуєш? — шепотів я, як божевільний (вона ж нічого не була спроможна зрозуміти). —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чому я не втомлююся жити», після закриття браузера.