Читати книгу - "Чому я не втомлююся жити"

Присівши на лавку, я почав дивитися на маленьких смішних пташок, що стрибали в кущах. Сонце пробивалося подекуди крізь густу тканину листя, кидаючи на асфальт і на траву ажурні світлі плями. Яке це століття? Скільки я живу? Навіщо? Людина живе, бо живеться: і вона любить просто сидіти ось так і дивитися на пташок, неважливо, в якому тілі. І коли вона дивиться на них, на цю зелень, вона не помічає часу, того, скільки вона прожила.

Зігрітий теплим полуденним сонцем, я чекав пробудження корпів. Корпи були наступним ключовим винаходом після відкриттів і дослідів Діленрема. Адже спочатку, протягом багатьох століть, трансплантація мозку здійснювалася за рахунок донорського тіла, тобто практично зводилася до поодиноких випадків. Тому що необхідно було здорове ще тіло, чий мозок перестав жити, плюс збіг багатьох параметрів медичних, які робили можливою сумісність мозку з новим тілом.

Інший інститут, ІДТ, Інститут донорського тіла, став вирощувати тіла для Інституту трансплантації. Він і його натхненник Озалор виробили свою етику, яка протистояла етиці тих, хто підняв нечуваний галас навколо Інституту, вимагаючи його закриття. З часом люди зрозуміли, що умовне (а може, і абсолютне?) безсмертя вартує того, щоби трохи поступитися своїми не дуже зрозумілими «гуманістичними принципами». Корпи, як їх назвали, не були людьми — це були людиноподібні (з людським тілом) тварини. Їх тримали у спеціальних закладах, але якби вони й втекли, в них відразу впізнали би корпів: по тваринній поведінці і відсутності мови.

Кожен, хто приходив на трансплантацію мозку, міг тепер вибирати — серед сотні корпів найрізноманітнішої статури. Будь-який з них, перебуваючи в даному певному відсіку, був сумісний за основними параметрами (група параметрів А, Б, В і т. д.) з вашим мозком.

Я бачив вже їх сплячих і тепер хотів бачити в русі. Якби мій далекий предок подивився на мене зі свого минулого, що я зараз роблю, тут на лавці під столітнім дубом, що він міг би зрозуміти? Я був би чудовиськом для нього в усіх відношеннях: тому що несхожий.

Я ще не сказав про основну відмінність нашої цивілізації від древніх: наш розум. Ми всі — навіть найдурніший з нас — були Монблани порівняно зі смертними предками. За смертне життя використовувалася лише незначна частина клітин мозку: мозок був розрахований на тисячі, може — десятки, сотні тисяч — років заповнення, життя; однак тіло, яке живило цей мозок — жило сто років.

Я був уже в різних життях математиком, астронавтом, композитором, океанографом, хіміком. Кількість накопичених в мозку знань та істин була жахливою — і вона росла з кожним новим життям. Бо єдиний істинний — видимий — сенс існування, яке все тривало і тривало, було пізнання: нового, нових таємниць. Тому в останнє тисячоліття, коли деякі вчені вже мали стаж вивчення своєї сфери (не всі прагнули бути енциклопедистами, як я) більше тисячі років, — стався такий немислимий стрибок у розвитку науки і техніки, що він затьмарив навіть відомі досі немислимі стрибки. Наші вчені керують вже гравітацією, Сонцем, фактично впритул наблизилися до проникнення в таємницю мікросвіту і часу. Тоді, можливо, зникне і потреба в трансплантації мозку. Принаймні тепер вона так вдосконалена, що практично виключена його смерть. Мова йде лише про яку-небудь закодовану вікову межу в кілька тисяч років (найстаршій людині на планеті скоро виповниться дві тисячі). Але і на цей випадок готується програма відновлення нейронної будови мозку, в нових частках. Це перспективний напрямок, що зараз посилено розробляється. Індивідуальна свідомість теоретично може бути відновлена після визначення нейронної будови даного мозку...

— Ви заснули?

Я, здається, справді задрімав, поринувши у роздуми.

— Корпи в загоні.

Я пішов за гідом-хірургом.

Корпи ходили по великій галявині, голі, деякі сиділи на деревах біля будинку, інші лежали на траві.

— Я хотів би подивитися № 29.

— Але це... жіночої статі, — гід-хірург трохи здивовано подивився на мене.

— Так, я хочу побути жінкою, — сказав я. — Я втомився від діяльності. Хочу народити.

— У такому випадку — прошу в кімнату побачень.

— Добре, сер.

Я вибрав її, коли проходив повз ліжка. Вона лежала — юна, засмагла, з темними сосками на уже майже зрілих, що стирчали в боки, грудях. Я хотів знати, які в неї очі. У моєї матері були карі.

Поки я чекав її в кімнаті побачень, я пригадав свою зустріч з першим корпом — вже майже тисячу років тому. Ми сиділи один проти одного — я, сивий старий, і він, молодий широкоплечий юнак, — і я подумки просив у нього пробачення. За те, що скоро це буде не його, а моє тіло: ці сильні ноги, ці покриті темним волоссям груди, здорові білі зуби... Він, звичайно, нічого не розумів, позбавлений людської свідомості. Це було так само непросто — зустрічатися зі своїм майбутнім тілом: як і проводжати в могилу своє старе.

Її привели через п’ять хвилин — одягнену у вишневого кольору, з дрібними білими квіточками, сарафан. У неї були трохи кістляві плечі і довгі засмаглі руки, що закінчувалися великими чистими (її щойно вимили в душі) кистями.