Читати книгу - "Ще літо, але вже все зрозуміло"

от що: погані актори погано грають. А добрі — надто добре, а тому на публіку. Найбільше мене бісить мистецтво заради мистецтва. А ще більше — театр, де він мусить бути не лише заради мистецтва, а й для людей. Тобто він мусить догодити публіці, якою б вона не була.

У цьому велика біда театру.

Голден також не любить кіно.

Але він любить своїх братів і сестру.

Він любить людей, які часом хороші.

Але найбільша біда, що кожен із нас хоче навчитися якнайкраще робити те, що робить.

А тоді є ризик скотитися до гри на публіку.

Так вважає малий Голден.

Зрештою, так є.

Не намагаюся якось зіставити себе з персонажем Селінджера, але мушу казати «я», щоб не казати «ми», бо, насправді, в кожного своє «я», а те, що часом виглядає як «ми», — може бути і чимось дуже хорошим, і великим паскудством.

«Я» — велика праця над собою. І щоб могти писати «Я» з великої літери, наче б треба цього заслужити. Але вимоги до всіх завжди нерівні й параметри, за якими щось можна визначити, завжди кульгають.

Від мене змалку хотіли, щоб я робив усе якнайкраще. Коли не виходило найкраще — вимагали принаймні кращого, ніж можу. І ця постійна напруга — кому вона на ділі треба? І кому від неї користь, якщо не шкода?

Зараз я пишу літературні твори й займаюся книговиданням. І є багато моментів, коли не дотягую до межі можливостей. Тобто можна ще трохи попотіти, й буде ще краще. Але ж ніхто не знає, як саме найкраще.

Може, я в чомусь неправильно розумію малого Голдена, але саме це я й розумію.

Звісно, треба прагнути до кращого, але в бажанні досягти вершини й стати найкращим помітно долю егоїзму.

Звісно, добре, коли робити все добре. Але «добре», як на мене, цілком достатньо.

Навіть якщо, постаравшись, зміг би краще.

{ вдовольнятися малим }

Щойно поснідав полуницями й кавою. Багато разів снідав яблуками і кавою. Дуже часто — підсмаженим на олії хлібом з гірчицею і чаєм. Часом вівсянкою, смаженими яйцями, смаженою картоплею, канапками з салом, сиром, маслом, сіллю. Бувало й так, що не снідав — або не було часу, або не приймав організм, або не було чим. І не так, щоб не мав за що купити їжу, а через те що забув.

Може, я сильно помиляюся, і всякі дієтологи сказали б: от тобі й на! Через те й шлункові розлади, печія тощо. Дякувати, не знаю багато хвороб травної системи. А просто хочу сказати про байдуже ставлення до харчування. Відсутність ритуалів і обожнювання смачних продуктів.

Так у мене склалося за п’ять років життя одинаком, коли вже не готувала мама і ще не готувала дружина. Звісно, є якісь страви, які люблю і які мене радують, — наприклад, вареники з сиром. Колись хотів написати, що це страва гуцульських богів. Бо приготування займає трохи часу й у будні нема коли їх ліпити. А в неділю зранку — якраз. І в горах — лише в неділю. Рідше в інший святковий день.

Усе моє життя набуло чіткого ритму через недільні вареники. Може, саме тому я старався якомога частіше їздити на вихідні в Брустури. Може, й тому дійшов думки, що п’ять днів на тиждень працюю (у Франківську) і лиш два (у Брустурах) живу.

Недільність вареників у селі зумовлена насиченістю праці коло господарства, яка мало вільного часу залишає для мами. Бо тато або на роботі, або працює вдома, але ледве встигає зробити все те, що може зробити тільки він. Мама, відповідно, робить усе, що може з того, що треба.

Такий вареничний ритм мав місце не лише в нашій сім’ї. Був випадок, коли щось у лісі здохло й одна ґаздиня з присілка Заверх не зварила в неділю пирогів. То чоловік заявив, що йде рубати дрова, бо без пирогів неділя не неділя.

Колись мене ця бувальщина веселила. Я теж жартував, що неділя без вареників — як весілля без молодих. І зараз продовжую висловлювати свою прихильність до цієї страви. Тим більше, що дружина має менше господарських справ, бо в місті не те господарство, і може готувати пироги й у будень.

А проте за п’ять років нерегулярного, не завжди здорового харчування я навчився бути спокійним до їжі й насичуватися будь-чим. Головне, щоб продукт не зіпсований. Уникав готувати для себе з неохоти цим займатися. Завжди було багато цікавіших занять. І тепер теж бачу значно важливіші речі, які потребують моєї уваги, ніж їжа.

Може, тому мені сподобалися думки Серафима Саровського, який казав, що тіло має насичуватися настільки, щоб бути добрим помічником для душі у творенні добрих справ. Сам Серафим своїм досвідом показав, що можна обходитися дуже малою поживою, коли кілька років жив у відлюдній хатині й харчувався лише травою, що росла довкола неї.

Ще Тарас Прохасько пише в одному з есеїв, що чоловік має бути завжди трохи голодний. Мабуть, щоб не втрачати пильності. Бо коли добре поїсти вареників чи чогось іншого смачненького, то хилить на сон.

А ще, через невпорядковане харчування останніх років зовсім відвик снідати, обідати, вечеряти відповідними стравами. Омлет можу їсти на вечерю, а суп — на сніданок. Коли ж не випадає поїсти, то теж нічого. Або ж коли випадає поїсти хоч щось, то це саме те, що має бути. Як-от полуниці з кавою.

Сьогодні,