Читати книгу - "Кремлівський плагіат. Від "шапки Мономаха" до кепки Ілліча"

Ватник (стьобана ватяна куртка), відомий також як тілогрійка або фуфайка, — вид одягу, що набув поширення в Росії і нерідко асоціюється в іноземців з цією країною та її сердитими морозами.

Однак насправді Росія не є батьківщиною ватника.

Візантійський кавадіон (реконструкція) та китайський хлопчик у ватяній куртці (поч. XX ст.)

Короткі стьобані лляні куртки, утеплені ватою, а також просочені оцтом і вином, ще у X столітті були уніформою візантійської піхоти. Стародавній ватник носив шляхетну грецьку назву кавадіон і належав до розряду легкої броні. Звичайно, візантійський ватник навряд чи міг захистити від стріли, але він міг уберегти від удару мечем або сокирою. Деякі історики вважають, що, можливо, кавадіон у Х-ХІ століттях проник із Візантії і в давньоруські (давньоукраїнські) князівські дружини, але монголо-татарська навала внесла свої корективи — “візантійський ватник” безслідно зник із давньоруського військового гардероба.

У середньовічній Європі подібний одяг залежно від особливостей крою мав безліч назв. Наприклад, у країнах Середземномор’я (Італія, Іспанія) існувала “бриґандіна”, у Франції — “ґамбезон” у Британії — “акетон”. Такий одяг був частиною рицарського спорядження як підлатник, що його надягали під обладунки. Основними функціями підлатника було пом’якшення удару, прийнятого на обладунок (амортизація), захист від натирання тіла латами або кольчугою. До речі, стьобані ватяні куртки і тепер використовують для фехтувальних тренувань.

Російський імператор Алєксандр III та солдати Першої світової війни у ватяних костюмах

Як бачимо, стьобаний одяг, схожий на ватник, існував давно, але у нього було зовсім інше призначення: захист від зброї, а не від холоду. Коли ж стьобаний ватник став невід’ємною частиною зимового гардероба?

Точних даних про дату появи ватника в такій ролі нема. Лише за деякими ознаками можна припустити про час його широкого розповсюдження. Цілком можливо, що прототипом сьогоднішнього ватника був стьобаний середньоазійський халат. Згодом його вкоротили, щоб він не заважав рухатися.

А от у сучасному вигляді російський ватник з’явився під час російсько-японської війни 1904–1905 років. Розквартировані в Маньчжурії частини російської армії звернули увагу на зручні й теплі ватяні куртки місцевих мешканців і вирішили закупити їх у торговців. Тому з початком Першої світової війни, незважаючи на доволі непогане забезпечення російської армії теплим одягом, було вирішено постачати на фронт ватяні тілогрійки і штани китайського зразка. Загалом за всі роки війни до армії було відправлено близько 38,4 млн фуфайок і тілогрійок, які передбачалося носити під звичайними шинелями.

Після демобілізації китайські тілогрійки розійшлися по всій Російській імперії, заклавши у такий спосіб основи для сучасного “ватного культу”. Пізніше в Росії нерегулярно використовували ватники під час громадянської війни, але до справжнього народного визнання було ще далеко.

Нині вважають, що фуфайка тісно пов’язана з виправними установами. Проте не завжди так було. Є непрямі докази того, що в XIX столітті стьобаний ватник не був одягом ув’язнених. Художник М. Ярошенко на картині “Всюди життя” зобразив мешканців арештантського вагона. На жодному з них нема стьобаного ватника.

Радянська влада прозорливо побачила у ватнику ідеальний одяг, однаково придатний як для війни, так і для роботи, та здійснила його стандартизацію.

Знайома нам стьобана фуфайка була введена наказом Комітету зі стандартизації Народного комісаріату легкої промисловості СРСР від 8 жовтня 1932 року. З цього часу тілогрійки фактично стають форменим одягом для будівельників Біломорканалу. Це вже не був “китайський” ватник. За великим рахунком “стандартизована” тілогрійка становила якийсь “коктейль”, який як інгредієнти містив “азійський” прототип, так звану “сибірку” (короткий каптан), популярну серед купців на межі століть, і так званий “волан”, який був в своєму роді форменим одягом візників.

До прикладу, як описував московського кучера відомий журналіст кінця XIX — початку XX століть В. Ґіляровскій: “Сытые, в своих нелепых воланах дорогого сукна, подпоясанные шитыми шелковыми поясами, лихачи смотрят гордо на проходящую публику... Воланы явились в те давно забытые времена, когда сердитый барин бил кулаком и пинал ногами в спину своего крепостного кучера. Тогда волан, до уродства набитый ватой, спасал кучера от увечья...”

Цікаво, що волани стали також “уніформою” у відомих волзьких босяків, а потім і у різного роду волоцюг та лиходіїв. Ватник добре пом’якшував удари в бійках, міг вберегти від удару ножем і, крім того, не обмежував рухів, що було дуже важливо для вуличних спритників.

Однак керівники Країни Рад менш за все хотіли, щоб ватники асоціювалися з одягом ув’язнених чи халамидників. У 1930-ті роки тілогрійки починають пропагувати через засоби кінематографа.