Читати книгу - "Діти Праліса"

На іншому березі пишнів рясно вкритий ще не зовсім достиглими яблуками і грушами сад.

Мурко одразу почав смикати Андрія за краї одягу.

— Андр-р-рію, зір-р-рви мені онту гр-р-рушку, як твоя ласка!

Андрій усміхнувся і зірвав малюкові вказаний плід.

Мурко протер грушку й одразу вп’явся за неї зубами. Почувся твердий хрумкіт, груша була зеленою, але це зовсім не бентежило малюка. Він і далі смачно хрумтів, воркочучи, як кіт, від задоволення.

— Дивно мені, — ніби між іншим сказав козак, звертаючись до вітрогона, — як же ви долаєте той бісів туман?

Повітрун лукаво всміхнувся.

— У! Хитруєш, козаче! Та, гадаю, вам сказати можна. На березі Рудки є таємний підземний хід, він проходить під Переводом і виходить назовні неподалік туману, але його охороняють лісовики. Хід доволі просторий, по ньому навіть віз з конем пройде, у!

Одразу за садом ріс осиковий гай. Швидко минувши і його, люди й нечисть вийшли на невелику галяву, порослу духмяними квітами, а за нею, кроків за сто, здіймалася висока стіна густого лісу-кругляка.

— Ось там і живе Борода, — вказав рукою Микита.

— А чого ви назвали його «навіженим»? — раптом запитала Пташка, яка досі весь час мовчала.

Відповів Повітрун.

— У! А хто ж він, як не навіжений? Обвішався весь якимись цяцьками, люльку турецьку без перестанку смалить, та ще й, бачте, грає «музику майбутнього»! І стверджує, що його не розуміють!

— Як це? — запитала Гапка.

Саме в цей момент компанія увійшла в ліс, і всі дійсно почули якусь дивну музику. Щось протяжно завило, а тоді загарчало. Звуки були ні на що не схожі і долинали з-за розкішних кущів бузини. Одразу за ними виднілась хатина лісовика, «зроблена» на той же манер, що й в усіх жителів Березової-Рудки, але зовсім невеличка. Сам же хазяїн сидів біля неї на колоді і тримав у руках дивний інструмент. Із першого погляду він нагадував іспанську гітару, яку бачили Мурко, Нікель і Мефодій, але за розміром набагато більшу. На інструменті було шість залізних струн, які вдарялися об срібну пластину, що знаходилася під ними, а до місця кріплення струн було прироблено якийсь важіль, і коли Борода тягнув за нього, інструмент нестерпно вив або гарчав!

Побачивши, що до нього наближаються чимала юрба, де незнайомців було більше, лісовик відклав інструмент убік і встав.

На зріст він був невисокий, трохи вищий за Жменьку. Мав гачкуватий ніс, русяві косми і трохи рудувату, рівненько підстрижену бороду. Одежа на лісовику була строката і різнокольорова. Лоб обперізував шкіряний пасок. Такі самі паски, але вузлуваті, було нав’язано на руках. Взутий він був у добротні шкіряні постоли.

— Мир вам, — привітався Борода.

— І тобі того ж, чоловіче, — відповів повітрун, а інші вклонилися.

Лісовик швидко окинув поглядом своїх гостей і зупинився на Пташці. Від здивування брови лісовика поповзли вгору. Звичайно, як і вся погань, Борода відчував собі подібних, а Пташка, яка й раніше дивним для себе чином відчувала нечисту братію і в якої зараз ці відчуття значно загострилися, побачила в цьому лісовикові, якщо не брати до уваги його зовнішність, щось дуже значуще, таке, що істотно відрізняло його від іншої погані.

— Молода мавка! — вигукнув лісовик. — Оце так! І як же вона схожа на Берізку!

— Я Пташка, — вклонилася дівчина, — а це мої друзі: Андрій, Гапка, Мефодій Коник, Нікель, Мурко… Інших ти, мабуть, знаєш?

Борода добродушно всміхнувся.

— Знаю. Здоров був, Никодиме! — лісовик підійшов до водяника і подав йому руку. — Як там Вітряк?

— Здоров, навіжений, — посміхнувся водяник і потис руку лісовику. — Та живий. От тільки поранений…

Усмішку як вітром здуло з обличчя Бороди.

— А то як це?

Але Никодим лише відмахнувся.

— Мабуть, уже оклигав! На ньому як на собаці!

— А дивну музику ти граєш чоловіче, — долучився до розмови Андрій, — нічого начебто, ось тільки… як би це сказати… Важкувата, ось! Не дивно, що тебе не розуміють.

Борода уважно подивився на Андрія.

— Хоч одна тямуща людина знайшлася, — зітхнув лісовик. — Та нічого, колись ще згадають Бороду з його «важкою музикою»! А ви, як я бачу, не просто так прийшли? Напівлюдина? — кивнув у бік Пташки лісовик.

Наперед виступив Мефодій.

— Так, — сказав він, — і ти, чоловіче, вже поясни нам, як таке бути мо…

— А тобі навіщо це, упирю з душею людини? — перебив його Борода. — Це я маю пояснити мавці, а вона вже, якщо захоче, сама повідає вам.

Мефодій насупився, але Никодим смикнув його за рукав.

— Не переч, — шепнув водяник, — такий уже він є…

Упир, зітхнувши, відступив.