Читати книгу - "Корсунь-Шевченківська битва: сторінки історії."

Щоб уникнути кровопролиття, радянське командування ще 8 лютого пред’явило оточеним військам ультиматум про капітуляцію. Однак німецько-фашистське командування відхилило його.

О 4 годині ранку 17 лютого вся маса оточених військ навалилась на 180 стрілецьку дивізію 27 армії, що знаходилась на північ від Комарівки, і пішла напролом.

Як потім з’ясувалося, всі гітлерівські війська перед проривом були зведені в колони. Основою лівої колони були підрозділи танкової дивізії СС «Вікінг», мотобригади СС «Валлонія», 72 і 112 піхотних дивізій. У цій колоні на бронетранспортерах під прикриттям танків зібралися всі генерали й старші офіцери.

Головну силу правої колони становили залишки 57 і 167 піхотних дивізій та інших груп і підрозділів. Тиловики йшли у хвості колон. Основна смуга для прориву шириною в 3-5 кілометрів пролягала поза межами населених пунктів. Праворуч вона була обмежена селами Хильки, Петрівська Гута, Журжинці, а ліворуч — Комарівкою, Почапинцями. Колони німецьких військ були зустрінуті шквальним вогнем. Ряди атакуючих котилися хвиля за хвилею. Вони рвались тільки на вихід. Зав’язались рукопашні бої.

Подолавши 2-3 кілометри, оточені фашисти зіткнулись з бійцями 16 гвардійського повітрянодесантного полку 5 гвардійської повітрянодесантної дивізії, який лише день тому зайняв оборону на південний схід від Петрівського. Гвардійці полку зустріли колони противника могутньою вогневою завісою. Розсічені колони ворога сильним вогнем накрили з усіх видів зброї воїни 126 гвардійського стрілецького полку 41 гвардійської дивізії, які вийшли на бойові позиції поруч. Противник, несучи великі втрати, кинувся на південь. 4-кілометровий шлях оточеного угруповання вже був покритий тисячами вбитих і поранених німецьких солдатів.

Наближався світанок. Хуртовина тривала. Навколо стрілянина. Бойові порядки обох сторін переплелись настільки, що важко було розібратися, де свої, а де ворожі війська. Противник користувався цим і рвався далі на південь, у район Лисянки. У сірій передсвітанковій імлі одна з німецьких колон чисельністю до чотирьох з половиною тисяч чоловіків кинулася до ярів між Почапинцями й Журжинцями, але й тут потрапила під вогонь гармат і мінометів.

Особливо відзначився в цьому бою 438 винищувально-протитанковий артилерійський полк. Користуючись поганою видимістю, авангарду фашистської колони вдалося майже впритул підійти до його вогневих позицій. Всі 11 гармат полку, які стояли вздовж узлісся, відкрили шквальний вогонь. Але це не зупинило атакуючих. Зав’язались рукопашні сутички на вогневих позиціях полку. Увесь його особовий склад, крім 2-3 номерів гарматної обслуги, що продовжувала вести інтенсивний вогонь з гармат, сміливо й рішуче вступив у бій. Ворожа атака захлинулась.

На позиціях полку фашисти залишили багато трупів. Деякі з них навіть лежали на ящиках із снарядами. Частина гітлерівців підняла руки вгору, здавшись у полон. Противник змушений був змінити напрямок прориву.

Цим боєм вміло керував командир полку гвардії підполковник В. К. Новіков. Поранений, він не залишив поле бою і своїм особистим прикладом запалював солдатів і офіцерів полку на нові подвиги.

Командир гармати 6 батареї гвардії старший сержант А. Є. Харитонов, який вже шість років носив армійську шинель, виявився особливо відважним воїном. Обслуга його гармати першою вступила в нерівний бій. Артилеристи блискавично наводили і били без промаху. На їх рахунку понад 100 ворожих солдатів. Харитонов особисто знищив 30 німців, деякі з них знайшли свою смерть прямо біля гармати. За виняткову мужність і хоробрість відважним воїнам гвардії підполковнику В. К. Новікову і гвардії старшому сержанту А. Є. Харитонову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Полк знищив два танки, одну гармату, багато возів і близько тисячі солдатів. 200 гітлерівців здалося в полон.

По всьому фронту чулись канонада гармат і тріск кулеметної стрільби. Залишаючи сотні й тисячі трупів на полі бою, розповзаючись по ярах і здаючись великими групами в полон, ворожі війська все ще не втрачали надії пробитися в район Лисянки.

На північній околиці Почапинців вели бій курсанти учбового батальйону 41 гвардійської стрілецької дивізії під командуванням гвардії капітана Я. С. Єлістратова. Молоді воїни вміло володіли зброєю, поливаючи вогнем очманілих німецьких солдатів. Сотні ворожих трупів лягли темними плямами на білий сніг. 208 солдатів і офіцерів було взято в полон.

У цій гарячій сутичці велику відвагу проявив рядовий курсант М. Є. Сергіенко. За його плечима не один день війни, хоч було йому всього 20 років. Вихованець комсомолу, сибіряк, він вміло відбивав одну німецьку атаку за іншою, використовуючи послідовно 5 автоматів і 10 дисків, взятих у наших поранених бійців. Там, де був Сергіенко, ворог не пройшов і залишив на полі бою 147 трупів. Своїми сміливими і рішучими діями Сергіенко примусив здатися в полон понад 30 озброєних фашистів, серед яких виявилось два офіцери. За цей подвиг він удостоєний звання Героя Радянського Союзу.

...Безперервний бій вже тривав кілька годин. Великі й маленькі групи ворога, що утворились після розсічення колон, розбіглись у смузі глибиною до 15 кілометрів від Почапинців до Шендерівки. Ними вже ніхто не керував, але вони мали спільний орієнтир — вихід у район Лисянки. Саме туди в божевільному розпачі і кидались рештки розбитих військ.

Для знищення цих груп, що розповзлись на великій території, був залучений 5 гвардійський Донський козачий кавалерійський корпус і 62 гвардійська стрілецька дивізія. На світанку в районі Комарівки вдарили козаки разом з 5 гвардійською повітрянодесантною дивізією. Трохи пізніше з Журжинців у напрямку на Почапинці завдали удару частини 18 і 20 танкових корпусів, а через Шендерівку на Хильки — частини 29 танкового корпусу. Ворог великими групами став підходити до річки Гнилий Тікич. Проте й тут фашисти були зустрінуті нищівним вогнем. Три тисячі трупів залишилось на невеличкому «п’ятачку» коло річки. Такою була розплата за спробу вийти з оточення на цій ділянці фронту. Ліквідація окремих розрізнених груп продовжувалась і 18 лютого.

Захоплені в цей день німецькі